— Мабуть, я маю просто тихо померти в кутку, щоб не об’їдати твою дорогоцінну дружину? Так і скажи: «Мамо, йди на цвинтар, бо нам на море треба». — Валентина Петрівна витримала паузу, щоб Олексій встиг відчути весь тягар своєї «провини».
Мій чоловік Олексій у телефоні дивився, куди поділося стільки грошей по кредитній картці, поки я мила посуд після вечері. Дзвінок матері застав його зненацька — зазвичай вона телефонувала в неділю, а сьогодні була середа. День, коли вона вирішила, що ми винні їй розкішне життя.
— Олексійчику, — голос Валентини Петрівни звучав особливо ласкаво, — я тут подумала про свій ювілей. Мені так хочеться гарно відсвяткувати сімдесят років. Адже це така дата! Я б хотіла запросити всіх родичів, друзів… Може, у ресторані відзначити? Але ж ти знаєш, яка в мене пенсія. А так хочеться, щоб усе було красиво, урочисто.
«Золоті» апетити: від 15 тисяч до нескінченності
Спочатку ми з Олексієм з полегшенням нарахували 15 людей у скромному кафе. П’ятнадцять тисяч гривень — посильно. Але за три дні все змінилося. Її апетити росли разом із бажанням «втерти носа» колишнім колегам.
— Олексію, а ти не думав, що я маю право хоч раз перед смертю відчути себе людиною? Чи я маю перед смертю тільки каструлі бачити? Я хочу «Золотий вік». Там офіціанти, кришталь… І я зустріла Ніну Василівну, вона так зраділа запрошенню! І сусідів по дачі треба покликати — десь сорок людей виходить. Вони ж образяться! Що про мене подумають? Скажуть, син такий жадібний, що матері ювілей не може організувати.
Олексій відчув, як кров відлила від обличчя. Банкет у «Золотому віці» на такий натовп — це понад сімдесят п’ять тисяч гривень. Таких грошей у нас просто не було.
«Вона не просила свята. Вона вимагала доказу своєї безмежної влади над сином. І ціна цього доказу мала бути сплачена нашою свободою та роками боргів».
«А подарунок має бути особисто для мене»
У суботу ми поїхали до неї. Валентина Петрівна зустріла нас у нарядному халаті й одразу перейшла до наступу:
— А скільки ви витрачаєте на свої розваги? На ресторани, одяг? На її дорогу косметику й прикраси? — вона кивнула на мої срібні сережки за 250 гривень. — До речі, про подарунок. Я давно мрію про золоту каблучку з камінчиком. Не дуже дорогу, звісно. Банкет — то для всіх, а подарунок має бути особисто для мене. Розумієш?
Я бачила, як в Олексія пересохло в роті. Це ще плюс п’ятнадцять-двадцять тисяч. Ми два роки не були у відпустці, а вона вимагала кредит на «пилюку в очі».
Момент істини: «Мамо, замовкни!»
Фінальний вибух стався пізніше телефоном, коли вона знову почала звинувачувати мене у «жадібності» та «промиванні мізків» сину.
— Ви вісім років використовуєте те, що ви мати! — я не витримала і взяла трубку, увімкнувши гучний зв’язок. — Змушуєте його почуватися винним за кожну відмову. Я терплю ваше ставлення як до людини другого ґатунку. Ви хочете банкет за наш рахунок, навіть не спитавши, чи маємо ми що їсти!
— Олексію! — закричала вона у слухавку. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Невдячна! Жадібна! Я так і знала, що вона не варта нашої сім’ї!
Олексій завмер, але вперше за вісім років у ньому щось клацнуло. Його голос став крижаним.
— Мамо, замовкни. Марина права. У всьому права. Вісім років ти ображаєш мою дружину і змушуєш мене вибирати. Досить. Марина — чудова жінка, вона тобі допомагала, прибирала, купувала ліки, коли ти хворіла. А ти у відповідь тільки критикувала. Ми подаруємо те, що можемо собі дозволити. Якщо потрібен розкішний банкет — плати сама. У тебе є пенсія і заощадження. Або святкуємо скромно, або взагалі ніяк.
Несподіваний фінал
Через тиждень вона подзвонила знову. Голос був тихий, без звичного металу та зверхності. Вперше за вісім років Валентина Петрівна не вимагала, а ніби намацувала ґрунт.
— Олексійчику… я тут подумала… — вона затнулася, і в цій паузі було більше каяття, ніж у всіх її словах до цього. — Може, справді не варто того ресторану? Це ж така метушня, шум… Я вже не в тому віці. Може, відсвяткуємо вдома? Спечу свій фірмовий пиріг, зберемо тільки найрідніших, людей десять, не більше.
Олексій мовчав, чекаючи на головне. Він знав, що мама просто так не відступає.
— І… знаєш, — вона зітхнула, — Марину теж поклич. Обов’язково. Я тут згадала, як вона минулого разу мені з тими ліками допомогла… Я була б рада її бачити. Нехай приходить, допоможе мені зі столом, якщо не важко. Посидимо по-сімейному, без цих чужих людей.
Це не було офіційним вибаченням на колінах, але для жінки її гарту це був справжній подвиг — визнати, що невістка має право бути в її домі не як «додаток» до сина, а як частина сім’ї. На ювілеї Валентина Петрівна навіть подякувала мені за допомогу. Це не було тим теплом, про яке мріялося, але це була повага. І цього було достатньо, щоб ми нарешті відчули себе справжньою сім’єю, командою, яка дорожча за будь-яку золоту каблучку.
