— Мартусь, ну не сміши мене. Зніми це синє неподобство. На кого ти схожа? — Ігор навіть не підвів очей від дзеркала, затягуючи вузол краватки. — У тебе обличчя сіре, погляд як у зацькованого звіра. Там будуть вершки медіабізнесу, топ-моделі, продюсери. А ти… ти просто вчителька. Тобі в тіні затишніше. Побудь вдома, вичитай новий контракт.
Ігор Ланський був королем світських хронік. Його називали «голосом покоління», але Марта Кравченко знала справжню ціну цьому голосу. Десять років вона була його невидимим мотором. Поки він роздавав інтерв’ю, вона вчила його героїв розмовляти, любити й помирати на папері. Він приносив порожній каркас, а вона наповнювала його змістом. Проте щоразу, коли Марта намагалася заговорити про власну творчість, Ігор гасив її однією фразою: «Твій максимум — це коми. Без мого бренду твій текст — це просто макулатура».
— Тато, мама дуже гарна! — Маленька Софійка притиснулася до Марти, ніби намагалася закрити її собою від цих крижаних слів.
— Софіє, не лізь. Марто, я пішов. Допиши коментарі до ранку. Без моєї геніальної голови ти ніхто, пам’ятай це.
Бунт у перукарні
Коли за Ігорем зачинилися двері, у квартирі зависла задушлива тиша. Марта дивилася на своє відображення: втомлені очі, волосся, зібране у вічний вузол, і це «синє неподобство», яке вона купила на розпродажі, бо всі гроші йшли на «імідж» Ігоря.
— Мамо, давай підемо до тьоті Олени? — Софійка смикнула її за рукав. — Ти обіцяла.
Через пів години Олена, її шкільна подруга і найкраща стилістка міста, вже розвертала Марту до дзеркала свого салону.
— Знаєш, чому він так каже? — Олена різко клацнула ножицями, зрізаючи тьмяні кінчики волосся Марти. — Бо він — пустушка. Фасад без фундаменту. Він тримає тебе в заперті, бо боїться, що видавці побачать справжнього автора. Софійку я підстрижу, а тобі ми зараз влаштуємо таку реставрацію, що він не впізнає власну «тінь».
Олена винесла з підсобки чорний смокінг. Жодного декольте, лише ідеальні лінії, які робили Марту схожою на оголений нерв.
— Одягай. І візьми цю помаду. Вона кольору перемоги. Ми їдемо на той бенкет.
Авторська правка життя
У залі ресторану «Гранд» панував штучний блиск. Ігор саме тримав келих, повчаючи молодих авторів, коли увійшла вона. Марта Кравченко. Без синього плаття, без винуватої посмішки. Зал миттю затих. До неї підійшов Олег — власник найбільшого видавничого дому, чоловік, чия інтуїція була легендарною.
— Вибачте, — Олег уважно подивився на Марту. — Я читав останній роман Ланського. Там є розділ про втрату дитини. Чоловік так не напише. Це писала жінка, яка знає, що таке біль. Це написали ви, Марто?
Марта вперше не відвела погляд.
— Так. І не тільки цей розділ. Я написала все — від першого до останнього слова. Бо мій чоловік не може написати навіть сценарій до власного життя без моїх правок.
Олег не відпускав її руку весь вечір. Він не залицявся — він захоплено слухав її ідеї, які вона роками ховала. Вдома Ігор влаштував справжній терор.
— Ти зганьбила моє ім’я! Хто ти така без мене?!
— Я — Марта Кравченко. А ти — просто людина, яка привласнила мою душу. Я подаю на розлучення.
Власне ім’я
Минуло два роки. Марта Кравченко стала головним літературним відкриттям країни. Її три бестселери розкуповували мільйонними тиражами. Вона більше не була «коректором». Вона стала Голосом.
А ввечері, у затишній вітальні, Олег — тепер уже її чоловік — сидів на килимі разом із Софійкою.
— Тату, дивись, я намалювала маму на обкладинці! — вигукнула дівчинка. Софійка швидко забула холодного біологічного батька, бо Олег подарував їй те, чого не міг дати Ігор — справжню любов і увагу.
Марта дивилася на них і відчувала, як усередині нарешті заспокоївся той «зацькований звір». Ігор Ланський зник із заголовків — без Мартиних текстів він виявився порожнім місцем. А Марта нарешті писала свою історію. Справжню. Свою.
