Мар’яна вийшла з автобуса біля повороту на рідне село. Щойно водій поїхав далі, вона з полегшенням скинула тісні підбори прямо в сумку. П’ятсот метрів додому вона йшла босоніж по теплій піщаній дорозі, відчуваючи, як пісок лоскоче натруджені ступні, а ранкова роса нарешті знімає втому.
Село тільки прокидалося: з пасовища доносилося знайоме мукання корів, птахи в кущах влаштовували справжні концерти. Біля хвіртки її зустріла мати, Ольга Петрівна.
— Спала б ще, мамо, чого піднялася? — Мар’яна притулилася до рідного плеча.
— Так корів же доїти треба, доню… — Ольга Петрівна обійняла дочку. — А я думала, ти нареченого привезеш знайомитись. Наче ж обіцяла.
Мар’яна лише зітхнула:
— Та він поки не може… Або боїться. І взагалі, мамо, я вже не знаю, чи треба воно мені. Андрій постійно хоче мене змінити: і колір волосся не такий, і зачіска, і навіть ходжу я в тих туфлях не досить «елегантно».
«І що, ти так і збираєшся все життя в тих підборах мучитись, аби йому вгодити? Я ж тобі ті дві сукні нові останніми силами шила, ночами не спала, щоб ти в місті красунею була… А ти на ляльку брехливу стаєш схожа», — мати пильно подивилася на доньку.
Біла футболка проти справжнього життя
Андрій приїхав пообіді. Блискучий автомобіль зупинився біля старої хвіртки, і з нього вийшов він — у білосніжній футболці та нових, аж сяючих кросівках. У руках він тримав букет червоних троянд, щільно замотаних у хрусткий целофан. Андрій завмер, побачивши Мар’яну, яка саме вийшла з городу в старому халаті та великих гумових капцях на босу ногу.
— Боже, Мар’яно, що це? — вигукнув він замість привітання. — Ти на кого схожа? Я тебе просто не впізнаю! Що це за маскарад?
— Я вдома, Андрію. Тут працюють, а не дефілюють, — спокійно відповіла дівчина.
Ольга Петрівна, бідна вдова, хотіла як краще. Вона запросила гостя до хати, накрила стіл найкращим, що було: поставила миску пухких гарячих вареників, домашню сметану, глечик свіжого молока. Андрій сів на край стільця, гидливо поглядаючи на вишиті рушники.
— Пригощайся, синку, — лагідно сказала мати.
Андрій навіть не взяв до рук виделку.
— У мене від такої їжі печія. Вибачте, але я таке не їм. І взагалі, Мар’яно, я приїхав сказати, що переїжджаю у велике місто. Там можливості, статус. А тут…
Він підхопився, зачепивши ногою відро з водою. Холодна вода з піском миттєво залила його нові кросівки. У Андрія почалася справжня істерика.
— Та ти подивись на це! Це фірмова річ! — заверещав він. — Все! Гний тут у своєму болоті, селючка!
Він жбурнув свої троянди в целофані прямо в калюжу, заскочив у машину і обдав подвір’я хмарою пилу.
— Їдь, Андрію. Твоя «елегантна» лялька залишилася в місті, — тихо сказала Мар’яна, витягуючи з вузла волосся резинку. Волосся розсипалося по плечах, і вона відчула дике полегшення.
Вибір, зроблений серцем
Степан, який весь цей час спокійно лагодив паркан під вікном, відклав молоток. Він підійшов до Мар’яни, витер піт з її лоба своєю великою робочою долонею.
— Чув я, що він тут кричав про болото, — буркнув Степан. — Мало я йому по шиї не дав.
Мар’яна раптом посміхнулася, дивлячись на його спокійне і таке рідне обличчя:
— А ти, Степане, що? Може, теж заміж кличеш, чи ти просто так тут нам паркани лагодиш? Чи, може, ти не серйозно тоді казав про кохання?
Вона примружилася, підбиваючи його:
— А якщо я скажу, що піду? А якщо скажу, що жартую і нікуди з тобою не збираюся?
Степан нахмурився, зупинився, а потім серйозно подивився на неї. Він притягнув її до себе за лікоть і знову повернувся до дівчини:
— Йдемо до РАЦСу. Досить мені чекати тебе зі школи. Я своє не відпущу.
Того вечора вони вперше пішли на справжнє побачення — до річки, де колись підлітками мріяли про майбутнє. А наступного ранку Мар’яна вже сама взяла його за руку.
Коли новина розійшлася, батько Степана зайшов до Ольги Петрівни. Сівши на лаву, він задоволено промовив:
— Ну що, Петрівно, пощастило моєму Степану з дружиною. Ох і гарна дівка, хазяйка!
Ольга Петрівна хитро посміхнулася, спостерігаючи за щасливою донькою:
— Це ще треба розібратися, сусіде, кому з них більше пощастило!
Від редакції Dearself.blog:
Ми часто шукаємо визнання там, де нас намагаються «переробити», і не помічаємо тих, хто цінує нашу справжність. Мамині сукні — це не про моду, це про жертовність. А вибір між підборами та власною душею — це те, що рано чи пізно має зробити кожна з нас.
А ви зустрічали чоловіків, які хотіли вас «відшліфувати» під свій ідеал? Як ви з цим впоралися?
