— О боже, це що, справді ти? Тут? — голос колишньої колеги, яка завжди пахла дорогим парфумом і зверхністю, прорізав тишу залу з вживаним одягом як лезо.
Я завмерла з вовняним пальто в руках, яке щойно відкопала серед вішалок з написом «все по 100». Я люблю секонд-хенди за можливість знайти справжній кашемір чи вінтаж за копійки, але Світлана стояла за два метри, демонстративно прикриваючи носа хустинкою. Вона дивилася на мої руки так, ніби я порпалася у смітнику, а не шукала якісну річ.
— Я думала, у тебе справи йдуть краще, — вона обвела поглядом пошарпані стіни й чергу на ваги. — Знаєш, мені б було просто соромно, якби хтось із наших побачив мене в такому місці. Це ж… ну, це ж для тих, хто зовсім зневірився, хіба ні?
Ціна «статусу» проти реальності
Я відчула, як пальці міцніше стиснули м’яку тканину пальто. Світлана не замовкала, вона почала голосно розповідати про свою нову сумочку, ціна якої дорівнювала моєму місячному доходу. Кожен її прикрий коментар збирав навколо нас цікаві погляди інших покупців.
— Тобі допомогти грошима? — вона вимовила це так голосно, що навіть касир перестав пробивати товар. — Бо дивитися на це просто боляче. Невже це твоя межа?
Я повільно повернулася до неї. Світлана вже відкривала свій дизайнерський гаманець, готуючись до фінального акту приниження. Я подивилася їй прямо в очі.
— Знаєш, Світлано, якість вовни не стає кращою від того, що до неї пришили іншу бірку. Тканина залишається тканиною. Її прали тим самим порошком і тією самою водою, що й твої речі. Я пишаюся тим, що даю якісним речам друге життя, замість того, щоб гнатися за статусом, який не має жодної реальної цінності. Речі — це просто речі. А от людина має залишатися людиною.
Правда, яка ховається за брендами
Я спокійно поклала на ваги пальто та кашеміровий светр із фабричною етикеткою. Розрахувалася й вийшла на свіже повітря. Вже біля машини в мене задзвонив телефон — це була моя близька подруга.
— Ой, я такі скарби в секонді сьогодні знайшла! — поділилася я. — І знаєш, кого зустріла? Світлану. Вона намагалася мене присоромити, мовляв, я тут від «безвиході».
Подруга на тому кінці раптом хмикнула:
— Світлана? Та сама, що вчора дзвонила мені й благала позичити грошей «до зарплати», бо її люксову сумку от-от заберуть за борги в ломбарді? Якраз ту, якою вона перед тобою махала. Виявляється, її «статус» тримається на чесному слові й трьох несплачених позиках.
Я натиснула на газ. Тепле пальто на сусідньому сидінні гріло мене ще до того, як я його вдягла. А Світлана так і залишилася стояти там — з дорогим гаманцем, у якому немає ні грошей, ні залишків гідності.
