— «Коли нам чекати гроші знову? У нас весілля, мамо, готуємося, чекаємо в гості!» — ці слова сина Павла в телефоні звучали так бадьоро, що Галина мимоволі посміхнулася, попри втому, яка свинцем наливала ноги.
Поїзд заколисував. Тук-тук, тук-тук! Весь вагон спав, а Галині не спалося. Вона переживала. Найбільше вона переживала, як її зустрінуть вдома після п’яти років розлуки.
В голові крутилися спогади. Хіба багато вона в житті хотіла? Хотіла щастя синові й жити так, щоб не рахувати копійки від зарплати до зарплати. А вийшло…
Одружилися вони зі Степаном молодими, можна сказати, юними. Стали жити за рахунок батьків у старій хаті, бо ні спеціальностей, ні житла свого не було. Галина сподівалася, що все «само налагодиться», але це тривало тридять років — діти виросли, а майна так і не нажили. А так хотілося достатку…
І Галина зважилася. Поїхала в свої сорок п’ять років на заробітки. Чоловік не розумів: «Нащо воно тобі? Обоє працюємо, на хліб є». Але Галині хотілося більшого. Роботу знайшла важку, не цуралася нічого. Влітку — полуниці під пекучим сонцем, де спина німіла так, що ввечері не могла розігнутися. А взимку йшла на завод, де сортувала електричні кабелі. Холодний цех, гострі мідні дроти, що різали пальці навіть крізь рукавиці… Кожне зароблене євро відправляла додому: на квартиру для Павла, на ремонт, а тепер ось — на розкішне весілля.
Весілля з присмаком полину
І ось цей день настав. Ресторан сяяв вогнями, триста гостей, столи ломилися від страв. Галина сиділа на почесному місці, намагаючись заховати під скатертиною свої натруджені руки. Невістка Ілона лише холодно кивала, а син весь час крутився біля багатих сватів.
Ввечері, коли музика гриміла на весь зал, Галина вийшла на терасу. Там, за колоною, вона почула розмову Павла з молодою дружиною.
— Та що твоя мати? — капризно казала Ілона. — Приїхала, сидить як бідна родичка, тільки настрій псує своїми мозолями. Хай би швидше назад їхала, бо нам ще на машину треба і ремонт дожати. Павло, ти спитав, коли вона знову на Польщу? Нам гроші потрібні, а не її поради.
Галина застигла. Вона чекала, що син заступиться, що скаже хоч слово про її понівечені руки, про п’ять років самотності в чужій країні. Але Павло лише тихо відповів:
— Та потерпи ти. Хай тиждень побуде і відправимо. Вона сама казала, що там зараз сезон починається, премії будуть… Нам же треба якось на ноги ставати.
Галина не плакала. У неї просто раптом зникли всі сили, а разом із ними — і та безмежна материнська жертовність, яка вела її всі ці роки. Вона мовчки пішла з ресторану, викликала таксі й поїхала до подруги, вимкнувши телефон. Вперше за п’ять років вона не хотіла знати, як там Павло.
Право на власне життя після заробітків
Минуло три дні. Галина ввімкнула телефон лише на пероні вокзалу. Апарат вибухнув від повідомлень. Вона набрала сина сама.
— Мамо! Ти де зникла? — голос Павла зривався на крик. — Ми з Ілоною вже всі морги обдзвонили! Нам до дизайнера йти, за кухню домовлятися, а ми не знаємо, на яку суму розраховувати! Ти коли на Польщу? Ми вже й квиток на вівторок пригледіли, там прямий рейс, зручний.
Галина слухала цей голос — вимогливий, емоційно холодний, сповнений споживацтва. Вона подивилася на свої руки, де під нігтями, здавалося, ще залишився пил польських доріг.
— Грошей не буде, Павле. Більше ніколи.
На тому кінці дроту запала така тиша, що Галина почула власне дихання.
— Тобто? Мамо, у нас кредит за машину, ми меблі замовили! Ти що, з глузду з’їхала на старості років?
— Ні, синку. Я якраз тільки зараз до нього прийшла. Слухай уважно: у вас є рівно пів року, щоб звільнити мою квартиру. Ту саму, яку я оформила на себе, поки ви обирали колір шпалер за мої гроші. Виставляйте її на оренду, шукайте роботу, йдіть до тещі — мені байдуже. Я повертаюся через шість місяців і буду жити там сама.
— Але мамо! Це жорстоко! Куди ми підемо? Ми ж сім’я! — Павло перейшов на благальний тон.
— Сім’я, Павле, — це коли бережуть маму, а не її гаманець. Я працювала на ваше майбутнє за рахунок свого здоров’я і своєї молодості. Тепер я буду жити своє сьогодення. Я хочу прокидатися не за гудком заводу, а коли захочу. Хочу пити каву з красивого посуду, а не з пластикового стаканчика в теплиці. Ключі залиш у поштовій скриньці.
Галина поклала слухавку і заблокувала номер.
Поїзд заколисував. Тук-тук, тук-тук! Дорога додому була довгою, але вперше Галина не відчувала себе загнаним конем. Вона дістала дзеркальце, поправила волосся і посміхнулася своєму відображенню. Так, зморшки нікуди не зникли, а руки залишаться шорсткими. Але тепер вона точно знала: її дім там, де її поважають. І якщо цей дім доведеться будувати заново, без дітей-паразитів — вона готова.
Галина заплющила очі й вперше за п’ять років заснула глибоким, спокійним сном під мірний стукіт коліс. Вона поверталася. Не на роботу. Додому.