Інколи вихід з токсичної дружби стає єдиним способом нарешті почати дихати на повні груди.
Оксана завжди була такою: прийде, нібито «провідати», сяде на кухні, загляне в каструлю і так співчутливо скаже: «Ой, Ганнусю, щось ти зовсім бліда, мабуть, серце? Чи то чоловік тебе так довів?». І після кожної такої бесіди я почувалася нещасною, хворою та якоюсь… неповноцінною.
Я довго думала, що це і є дружба. Ну, така вона в мене пряма людина, каже правду в очі. Хто ж іще скаже, що плаття мене повнить, а діти зовсім забули матір? Я все це ковтала роками, бо ми ж «свої», бо в неї життя теж не цукор.
А вчора ми зустрілися в парку. Я нарешті наділа той яскравий капелюшок, який купила ще навесні, і відчувала себе ну просто красунею. Показала їй фото з дачі, де я на фоні своїх троянд — щаслива, засмагла. Оксана глянула на екран телефону, піджала губи і видала: «Ганю, ну куди ти ці коліна виставляєш? В нашому віці вже треба скромніше бути, люди ж сміятися будуть, що ти під дівчинку косиш».
І от у ту мить мене наче перемкнуло. Я дивилася на неї і бачила не близьку людину, а просто жінку, яка все життя тільки те й робить, що шукає в мені якісь вади, щоб на моєму фоні здаватися собі кращою.
«Дружба — це коли тобі тепло, а не коли тебе морозить від кожного слова. Життя надто коротке, щоб допивати кислий чай»
Я не стала виправдовуватися, не стала пояснювати, що мені байдуже на чужу думку. Я просто поставила чашку, піднялася і сказала: «Знаєш, Оксано, мені мій капелюшок подобається. І мої коліна теж. А от твої поради — вже ні».
Я пішла, навіть не озирнувшись на її вигуки. Ввечері вона ще намагалася дзвонити, писати якісь довгі повідомлення про те, що я «надто вразлива», але я просто заблокувала номер. Без жодного жалю. В 52 роки я нарешті зрозуміла: життя надто коротке, щоб допивати кислий чай і триматися за людей, які тебе знецінюють. Краще бути одній, ніж із тою, хто тільки й чекає, коли ти спіткнешся.
