— Вибачте, пані, але ваші гості вже не прийдуть. У нас вечір п’ятниці. Люди чекають на вулиці. Я мушу забрати стільці й розсунути столи.
Ці слова пролунали в затишному залі ресторану як вирок. За столом сиділа пані Галина. Сьогодні їй виповнилося вісімдесят. Вона підготувалася до цієї зустрічі з особливою ретельністю: одягла свій парадний оксамитовий піджак глибокого смарагдового кольору, а на лацкані сяяла масивна срібляста брошка у вигляді троянди. На столі перед нею лежав невеликий срібний дзвоник, яким у її родині завжди закликали до вечері, та розкішний торт із ручним розписом. Десять тарілок. Десять порожніх стільців. І повна, оглушлива тиша навколо неї.
Пані Галина повільно опустила очі на свій телефон, який лежав на серветці. Жодного пропущеного. Жодного повідомлення від онуків, для яких вона вранці ще допекла їхнє улюблене печиво в дорогу.
— Так, звісно… — прошепотіла вона, і її голос зрадницьки затремтів. — Мабуть, забагато справ. Ви маєте рацію, мені не потрібно стільки місця.
Її рука, вкрита віковими зморшками, потягнулася до маленького срібного дзвоника, щоб сховати його в сумку, і в цей момент моє серце стиснуло в грудях. Я бачив, як вона намагається не розплакатися перед усім залом, як її пальці тремтять, торкаючись холодного металу. Ця крижана самотність у великому місті виглядала саме так — святкові перли на жінці, про яку просто забули.
Я не міг просто сидіти й допивати свою каву. Я підвівся, взяв свою тарілку і впевнено підійшов до неї.
— Пані Галино! Нарешті я вас знайшов! — вигукнув я досить голосно, щоб офіціант завмер. — Вибачте, тут просто неможливо припаркуватися, об’їхав три квартали! Сподіваюся, ви ще не загасили свічки?
Вона підняла на мене розгублені очі, в яких блищали сльози. Вона не знала, хто я, але я благально посміхнувся їй, сідаючи навпроти на один із тих «зайвих» стільців.
— Перепрошую?.. — тихо мовила вона.
Я нахилився ближче і понизив голос:
— Я все чув. І я не дозволю вам святкувати в тиші. Мене теж сьогодні «кинули» з важливою зустріччю, партнери просто не з’явилися. Давайте об’єднаємо наші плани в одне велике свято? Я жахливо люблю історії про старий Київ.
На її обличчі повільно з’явилася посмішка — така тепла, що в залі наче стало світліше.
— Що ж… — сказала вона, випроставши спину. — Тоді не дамо пропасти цьому шедевру кондитерського мистецтва. Але попереджаю: я можу розповісти, яким був цей район ще до появи цих висоток.
Ми розмовляли. Вона розповідала про свою роботу в бібліотеці, про те, як колись книжки шукали місяцями, і про те, як важливо берегти спогади. А потім я подивився на величезний торт, і мені в голову прийшла ідея, яка змінила все.
— Пані Галино, — сказав я, дістаючи телефон. — Моя зустріч все одно скасувалася… А чи можна я подзвоню дружині? Вона якраз гуляє неподалік із нашими дітками. Якщо вона їх приведе — ви не проти? А то ж стільки торта пропадає, ми вдвох до ранку не впораємося!
Очі пані Галини засяяли справжнім щастям.
— Ой, звісно! Кличте! Обов’язково кличте! Я ж так хотіла, щоб за цим столом було гамірно!
За п’ятнадцять хвилин наш стіл наповнився життям. Мої малюки з апетитом куштували торт, дружина розпитувала пані Галину про таємниці київських двориків, а дзвоник на столі нарешті весело задзеленчав у руках мого сина. Весь ресторан почав оглядатися на нас із доброю посмішкою. Офіціант, який хотів нас розсадити, тепер особисто приніс пані Галині найкращий чай.
Коли ми прощалися, пані Галина міцно обійняла мене.
— Знаєте, — прошепотіла вона. — Я зайшла сюди, почуваючись тінню з минулого століття. А йду… людиною, у якої сьогодні з’явилися справжні друзі.
Я йшов до машини й розумів: цінність людської уваги неможливо замінити жодним подарунком. Іноді треба просто підсісти за чужий стіл, щоб чиєсь велике серце не розбилося об байдужість.
