Психологія жертви: історія про жінку, якій всі були винні

Я дивилася на неї і не розуміла – ну як таких людей земля носить? Як впринципі такі можуть існувати? Вона не бачила в цьому світі нікого, крім себе. Абсолютно всі були їй щось винні, а вона – знедолена, нещасна, всіма ображена, хоча все життя працювала на благо інших…

Була сірим кардиналом і виживала вертихвосток

Вона вважала, що держава повинна була дати їй житло, і не якусь там халупу в бараках, якими було забудоване наше містечко, а повноцінний приватний дім чи квартиру на другому поверсі – і не кутову, а щоб з усіх сторін сусіди і стіни від них були теплі взимку. Бо ж вона хіба даремно все життя папірці ті писала, слідкувала, щоб всі вчасно приходили на роботу і контролювала весь робочий процес в конторі.

Вона знала все і про всіх, була сірим кардиналом і могла легко зробити так, щоб та білява вертихвостка Людка вилетіла з роботи. Бо це серйозна організація і ці її хіхікання і короткі спідниці лише відволікали чоловіків від роботи: робочі показники впали одразу після приходу. Вона про це все детально розповіла Василю Васильовичу, директору, випиваючи з ним ввечері вино Лідія, яким він її пригощав і ніжно обіймав за талію… Вона допомогла йому позбутися багатьох таких «непотрібних» гвинтиків в робочому процесі контори. І контролювала, щоб працівниці одягалися як належить. Інакше – догана. І сподівалася, що старість проведе теж в обіймах директора. Та Василь Васильович чомусь дружини не покинув, хоча на її думку вона була ще та страхотіна.

В синю сукню з блискітками більше не влізла…

Квартиру їй дали. Однушку. На краю містечка, аж за 4 км від контори. Добиратися до неї було довго і важко. І взагалі її повинні були підвозити на роботу, як важливий гвинтик в робочій системі. Підвозити її таки почали, але не тому, що на роботі дослухалися до її думки, а тому що шофер Анатолій Ігнатович проїжджав щодня повз її будинок і шкодував її ноги на височенних підборах.

Він був гарний чоловік. Високий, білявий, з бездонно блакитними очима. Був водієм на сусідній заготівельній базі. А ще мав власні Жигулі – багатий чоловік по тодішніх мірках. І Бог зна як йому вдалося дістати ті Жигулі. Потім з’ясувалося, що його матір була директором заводу у Київській області. Підвозив він її довго, і часу присвячував не мало. Дарував подарунки, які привозив з командировок. А на Новий рік презентував синю сукню, що вся мерехтіла блискітками. Такої ні в кого не було. Під час святкування у конторі вона вдоволено ловила погляди заздрісних колег.

Та її Толюсик щось не спішив переводити їхні стосунки в офіційний розряд. Навіть коли вона завагітніла, вона вважала, що після цього він одразу ожениться… Добре, що хоч не сперечався, щоб їхня донечка взяла його прізвище. Вона кілька разів пробувала говорити про створення сім’ї, щоб переїхати до його батьків у великий будинок разом, але він лише всміхався, дарував черговий подарунок, а потім просто зник.

Продала золото, щоб донька була винна до скону

Держава повинна була захистити її. Знайти його, покарати. Але виявилося, вона про нього нічого не знала. З роботи він звільнився, повернувся в рідне місто на Київщині, але куди – вона чомусь ніколи не запитувала звідки він родом, знала лише, що має двоповерховий будинок, паї і білі Жигулі «копійку».

З дитиною не встигала нічого. Втомилася. Знесилилася. Держава б мала допомогти одинокій матері. Але донька дитсадок не любила, кричала і вередувала, казала, що їй виливають кашу за комір. Довелося викручуватися. Її батьки не захотіли покидати свою роботу, аби доглядати її доньку. Вони ж мусили, вони ж бабуся і дідусь! Але ні, вони вирішили, що ходити на довгі 12 годинні зміни краще, ніж глядіти внучку.

Синя сукня з блискітками більше не налазила…. Директор тепер щовечора забирав білявку Ніну – кістляву тупеньку секретарку. Для неї він купував уже шампанське і цукерки Стріла… Ніну виперти з роботи їй не вдалося… Хоча вона дуже старалася. Потім її скоротили. І на прощальній нараді, де їй вручали подяку за стільки років праці, всі якось нещиро усміхалися. Вони б мали її захистити! Вони б не мали її відпустити! Стільки років працювала на благо цього колективу, а вони ніби й справді радіють, що її поперли з роботи…

Тепер я — та сама сусідка, яка “має” прибирати за її котами

Твоє щастя ніколи не буде залежати від того, що світ винен тобі. Воно залежить лише від того, що ти готова дати самій собі.

Ще років 15 працювала продавчинею. Навчилася філігранно обважувати на цукерках і зефірі, ніхто не помічав. В 2000-х продала свої золоті прикраси, які колись дарував Толюсик і заплатила хабар за вступ доньки в коледж. Лишилася без нічого. Але донька все життя пам’ятатиме, скільки вона в неї вклала… Вона їй винна…

Я дивилася на неї і не розуміла – ну як таких людей земля носить? Я їй була винна! Я – сусідка, яка попросила прибирати за її котами, які загадили весь під’їзд. Це я повинна була прибирати! І не лише за котами, а взагалі за під’їздом і територією біля нього. Бо ж я молодша. А вона все життя прожила. І держава, яка їй була винна – лише квартиру дала. А так до неї ставляться не по людськи: не так вдягнута, не туди прийшла, то обважують, а тепер хочуть вижити з будинку за сморід від котів. А тільки коти з нею і спілкуються. Сусіди відвертаються, коли її бачать. А могли б купити цукерок і на чай прийти.

Тобто це я мала б цукерок купити і прийти! Виявляється. До цієї злющої бабки, від якої відцуралася рідна донька, яку навіть не хочуть бачити такі ж уже старенькі бабці – колеги з її контори, від якої ніколи не чула доброго слова чи не бачила бодай усмішки… Її, бачите, обділила доля, чоловіки від неї відверталися, батьки допомогли лише грошима і пристроїли на роботу, а лишній раз поглядіти внучку не хотіли і спадку великого не залишили, лише старий пошарпаний будинок в задрипаному селі, донька то взагалі егоїстичне стерво, яка не шанує того, що дала їй мати.

Вона самотня і нещасна, а винна сусідка….

Від автора: найбільша пастка — це чекати, що хтось прийде і зробить нас щасливими. Держава, чоловік чи діти не зобов’язані гріти наш внутрішній світ. Якщо ми не навчимося розпалювати власне світло, то ризикуємо залишитися в холоді власних образ. Обирайте бути джерелом тепла, а не списком претензій.