— Любаню, з днем народження! Ти вже бачила, шеф викликає? Точно щось готує, — Ірина підморгнула, поправляючи свій бездоганний манікюр. — Іди-іди, ми тут поки каву налаштуємо.
Люба усміхнулася. Сім років вони з Ірою сиділи стіл до стола. Разом переживали аврали, разом ходили на обіди, ділилися секретами про дітей та чоловіків. Люба справді вірила, що в цьому холодному офісі в неї є близька душа.
У кабінеті директора було тихо. На столі замість очікуваного букета лежав папір.
— Любове Дмитрівно, підпишіть. Це звільнення одним днем. Без вихідної допомоги, за статтею про розголошення комерційної таємниці.
Люба заклякла. — Якої таємниці? Ви про що? — Не вдавайте здивування. З вашої корпоративної пошти конкурентам пішли всі умови тендеру. Ось роздруківки.
Люба дивилася на знайомі рядки. Час відправлення — вчора, 18:30. — Але мене не було в офісі о цій порі! Я пішла раніше до лікаря, ви ж знаєте… — А комп’ютер ваш працював. І логін ваш. Досить, Любо. Забирайте речі. У вас десять хвилин.
Подруга, яка роками чекала на зручний момент
Коли Люба вийшла з кабінету з коробкою в руках, в офісі запала мертва тиша. Ірина навіть не підвела голови. Вона зосереджено щось друкувала, а на краю її стола стояло горнятко кави, яку вони мали пити разом.
Тільки зараз Люба згадала, як тиждень тому «подруга» скаржилася на заїдання клавіатури й попросила Любу зайти в систему зі свого комп’ютера, поки та нібито дивилася на код. Ірина просто підгледіла пароль. Сім років дружби виявилися лише довгим очікуванням моменту, щоб зайняти Любине крісло старшого менеджера.
«Близькі», які замість підтримки добили ультиматумами
Вдома на Любу чекав другий етап пекла. Мама, дізнавшись про статтю, почала голосити так, наче Любу засудили до довічного.
«Любо, ну як так можна було зганьбити сім’ю? У тридцять п’ять років опинитися на вулиці зі “вовчим квитком”! Треба було на колінах повзти до шефа, благати, щоб не звільняли за статтею!»
Чоловік навіть не підвівся з дивана. Його голос був холодним, як лід: — Веселий день народження, нічого не скажеш. Про ремонт у ванній і поїздку в гори тепер забудь. І як ми будемо платити кредит за машину? Треба було менше про свої фікуси думати, а за роботою стежити. Від завтра шукай будь-що, хоч підлоги мити.
Люба пішла на кухню. Там, на підвіконні, стояв її улюблений спатифілум. Вона торкнулася листя, і їй вперше за день захотілося не просто плакати, а викреслити з життя всіх, хто щойно її зрадив.
Випадок, що змінив усе
Місяць вона жила як у тумані, поки одного разу не зателефонувала Ольга, колишня замовниця, якій Люба колись просто так допомогла врятувати офісну пальму.
— Любо, я все знаю… Але слухайте, ви маєте справжній дар. Моя кума відкриває величезний садовий центр, і в неї там справжня біда — рослини гинуть, ніхто не знає, що з ними робити. Поїдьте, просто гляньте.
Коли Люба зайшла в теплицю, вона вперше за довгий час зробила повний вдих. Там не було Ірини, не було звітів і злих родичів. Там була тиша і зелень.
Власниця центру побачила, як Люба професійно перевіряє вологість ґрунту та з яким трепетом обрізає сухе листя. — Ви знаєте про них більше, ніж мої дипломовані агрономи, — сказала вона. — Я оплачу вам курси професійного флориста. Нам потрібна душа в цьому магазині.
Сьогодні Люба щаслива. Вона створює букети, що нагадують витвори мистецтва, і вчить людей відчувати красу. А Ірину… Ірину таки звільнили через пів року — вона намагалася підставити самого директора. Але Любі на це вже було байдуже. Вона нарешті на своєму місці.
А у вас були випадки, коли найболючіша зрада ставала квитком у нове життя? 👇
