Молодий чоловік, він же замерзне…
Виходжу з під’їзду — повітря таке колюче, що хочеться сильніше затягнути шарф. На сходах стоїть жінка. Звичайна така, у світлому береті та з господарським пакетом, з якого стирчить батон. Погляд розгублений, впирається в сірий бетон.
— Молодий чоловік, — голос у неї тихий, але з якоюсь дивною вимогою. — А цей чоловік не з вашого під’їзду?
Дивлюся туди, куди вона вказує. Біля сусідніх дверей, просто на брудному залишку снігу, лежить людина. Темна куртка, одна рука під головою, інша — безвольно відкинута вбік. Типовий «пейзаж» спального району, повз який зазвичай проходять, відвернувши очі. Кажу: ні, не наш.
— Може, підійдемо разом? Треба ж йому допомогти дійти додому, бо замерзне на смерть.
Я за вагався. У мене плани, зустріч, кава… Але цей її берет і пакет з батоном чомусь не давали піти.
Красотулічка, дякую тобі
Підійшли. Від чоловіка тхнуло перегаром і старою втомою. Я привітався, трохи штовхнув у плече. Він розплющив каламутні очі, намагаючись сфокусуватися на моєму жовтому капелюсі. — Де ви живете? — питаю. — Тут… пару метрів… — ледь вичавив він.
Жінка вже присіла поруч, майже торкаючись своїм світлим пальтом брудної стіни. — Бігом кажи адресу! Будинок який? Квартира? Хто там є? — вона майже кричала, але без злості, а з якимсь материнським відчаєм.
Він почав щось мимрити про третій поверх. Ми взяли його під руки. Важкий, неповороткий, він чіплявся за рукав її пальта і раптом прошепотів: — Красотулічка… дякую тобі, сонечко…
Я бачив, як вона зціпила зуби, але не відсахнулася. Довели його до дверей. Він ще разів десять дякував, розсипаючи «Дай вам Бог здоров’я» на весь під’їзд. Я бачу, що він уже в теплі, на ногах. — Все, я пішов, — кажу їй. — Добре, а я за ним ще простежу, щоб до самих дверей квартири дістався, — відрізала вона.
Ваш Олексій тут лежить, біля аптеки
За двадцять хвилин я повертався з магазину. Вона все ще була там — стояла біля дороги, поправляла пакет. Я не втримався, підійшов. — Ну як він? Доставили? — Так, — вона кивнула, дивлячись кудись повз мене. — Перейшов дорогу, зайшов у під’їзд, піднявся на третій поверх. Тепер я можу спокійно йти додому. А взагалі-то, я за ним ще від самої зупинки слідкувала. Бачила, як його хитає, як він на бордюр присів. Не могла лишити.
Я дивився на неї і не розумів: навіщо? Стільки зусиль заради незнайомого п’яного чоловіка? — Знаєте, — раптом сказала вона, ніби прочитавши мої думки, — мій чоловік колись теж так упав. Випив лише 50 грамів на святі, а йому категорично не можна було — діабет. Йшов додому, стало зле, знепритомнів прямо на тротуарі. Я дзвонила-дзвонила, обірвала телефон… Аж поки сусід не набрав: «Ваш Олексій тут лежить, біля аптеки».
Вона замовкла на мить, а потім додала: — Я прибігла… встигла. Лікарі казали, ще б десять хвилин на холоді — і все. Тому я тепер не можу інакше.
Наше милосердя часто має обличчя нашого пережитого болю
Вона подивилася на мене, посміхнулася кутиками губ. — А як вас звати, молодий чоловік? — Олексій, — відповів я. — Ой, гарне ім’я. У мене сина так звати.
Вона пішла своєю дорогою, розгойдуючи пакет з батоном. А я стояв і думав про те, що небайдужість — це не про альтруїзм. Це про наш спільний досвід болю, який ми перетворюємо на чийсь шанс вижити.
Найбільша сила людини не в тому, щоб бути успішним, а в тому, щоб вчасно помітити іншого. Бо одного дня цим «іншим» може стати хтось, кого ви дуже любите.
Чи бували ви в ситуації, коли ваша допомога здавалася іншим «зайвою», але ви не могли інакше через власний досвід?
