— Ярино, та куди ти пхаєшся за стіл? Там люди серйозні, з області, а ти в робочому халаті. Стань он там, біля віконечка на роздачі, не заважай мужчинам справи рішати, — Ігор перехопив мою руку біля самого ліктя. Пальці стиснули так, що я відчула, як затерпли кінчики пальців.
Мій чоловік, який ще кілька років тому прийшов у цей дім із порожніми кишенями, тепер дивився на мене, як на засмальцьовану ганчірку. Його батько, свекор Степан, колишній дільничний, гучно ригнув, відсунув порожню чарку і ляснув долонею по дубовій стільниці нашої веранди.
— Не заважай, мала, — прохрипів він, витираючи вуса рукавом сорочки. — Ми тут майбутнє району обговорюємо. Ігор тепер велика людина, а ти — ти просто на підхваті.
Я застигла з важким підносом, на якому шкварчала запечена дичина. Ми стояли на веранді «Кривої Липи» — комплексу, який мій дід закладав ще сорок років тому. Батько збудував заправку «Нафтовик», єдину на сорок кілометрів траси, а я, коли отримала спадок, вигризла зубами кредит і перетворила старий млин на етно-музей. Кожен рушник у тому музеї, кожна цеглина в готелі була моєю. Але для них я була просто персоналом.
За столом сиділа «еліта» — пузаті чиновники в розстебнутих сорочках. Один із них, масно поглядаючи на мої ноги, гигикнув:
— Гарна в тебе обслуга, Ігорьок. Тільки чого така похмура? Ти їй коротку спідницю видай, щоб клієнти на заправці не сумували.
Ігор замість того, щоб заступитися, лише підлив гостю горілки:
— Та вона в мене строга, характер показує. Але нічого, я навчу її гостинності.
— Ярино! — знову гаркнув свекор. — Чого стовбичиш? Бігом на колонку, там фура сигналить, а заправник знову десь заснув. Давай, ворушися!
В грудях пекло. Поки вони пили моє вино і ділили мій бізнес, я мала бігти в зливу крутити важкі пістолети.
— Ігорю, я готувала з п’ятої ранку, — тихо сказала я. — Може, я хоча б присяду?
Він навіть не обернувся.
«Тільки не починай мені нити. У мене контракт на поставку пального на кону. Йди в п’ятий номер мотелю, перевір постіль, там поважний гість відпочиватиме. І щоб усе блищало!»
Брудна таємниця під стріхою
Я пішла. Але не на заправку. Мені треба було забрати касу з етно-музею, щоб Ігор знову не «позичив» гроші на чергову гулянку. Зайшла в комору музею, де зберігала документи. Раптом за тонкою дерев’яною стіною, що межувала з кабінетом свекра, почувся сміх.
— Ну що, Степане Івановичу, — голос Ігоря був огидно солодким. — Як вам гостя?
— Ох і вибрав я кралю, синку! — свекор хтиво прицмокнув. — Підібрав її прямо на трасі, молоденька, очі як блюдця. Я її вже в п’ятий номер засунув. Поки твоя дурна Ярина солярку в баки ллє, ми тут хоч відпочинемо по-людськи.
— Та вона й не писне, батьку, — Ігор засміявся, і в цьому сміху було стільки мерзоти, що в мене волосся дибки стало. — Хай паше, кобила терпляча. Я їй сказав, що там інвестор перевтомлений спить, вона туди і носа не поткне, святоша. А мені розрядка треба від її вічного контролю.
Я стояла в темряві серед запаху сухого полину, стискаючи ключі від заправки до крові. Напруга в голові гула, коли я побачила у вікно, як на балкон п’ятого номера виходить дівчина. На ній був мій новий шовковий халат, який я берегла для особливого вечора. Вона кокетливо махала Ігорю рукою, а він підняв келих, салютуючи їй прямо на очах у гостей.
Холодна помста господарки
Саме в ту мить у мені щось обірвалося. Десять років шлюбу вилетіли в трубу. Я не збиралася плакати. Я збиралася вичистити цей дім.
Поки вони допивали чергову пляшку, я діяла. Викликала приватну охорону. Потім дістала з підсобки чемодани Ігоря — я пакувала їх методично, кладучи туди все, що він вважав своїм. Поруч у купу полетіло мисливське спорядження свекра. Вудки, дорогі карабіни, чоботи — все те, за що він ні разу не заплатив, впевнений, що невістка все «покриє».
Наостанок я відправила коротке повідомлення свекрусі, Марії Іванівні: «Мамо, приїжджай на Липу. Степану погано, терміново». Я знала, що вона примчить. Вона мала це побачити.
Я підійшла до головного щитка біля в’їзду. Моя рука лягла на важіль. Ривок вниз — і «Крива Липа» занурилася в непроглядну пітьму. В ресторані почався хаос, почувся гуркіт битого скла. Я підключила телефон до гучномовців заправки.
На весь хутір, на всю трасу заревів запис розмови Ігоря з батьком. Кожне слово про «кобилу» і «молоде м’ясо» розрізало ніч.
Першим із ресторану вискочив Ігор, підсвічуючи шлях телефоном.
— Ярино! Ти що, дура, твориш?! Вимкни це! У мене люди в залі, ти мені репутацію в гівно втаптуєш!
— Твою репутацію втаптуєш ти сам, Ігорю, — я вийшла на світло ліхтаря. — А щодо «твоїх» людей… Це мій готель. Моя земля. І сьогодні тут санітарна година. Назавжди.
Слідом вивалився свекор Степан, червоний від гніву.
— Слухай сюди, невістко! — загорлав він. — Вмикай світло і йди перепрошуй гостей! Ми тут роками все будували, ми сюди кожну суботу як у свій дім приїжджали!
— Ви приїжджали сюди, бо жодного разу не заплатили ні за літр пального, ні за вечерю. Ви звикли жерти мій спадок, але сьогодні бенкет закінчився.
Поява свекрухи
У цей момент підкотив «Ланос» свекрухи. Марія Іванівна вийшла, розгублено дивлячись на натовп у темряві. Свекор застиг:
— Машо? Ти що тут робиш? Йди в машину, тут робочі моменти!
Я лише кивнула на другий поверх:
— Маріє Іванівно, вашому чоловіку не погано. Йому дуже добре. Ходіть, я вам покажу, куди ваші сімейні гроші витрачаються.
Ми піднялися до п’ятого номера. Я відімкнула двері. У світлі ліхтаря на моїх простирадлах стиснулася дівчина. Марія Іванівна мовчала. Вона просто підійшла, взяла дівчину за край мого халата і повернулася до чоловіка:
— Це халат Ярини, Степане. Твій син краде у своєї дружини, а ти крадеш у мене життя. Твій дім тепер там, де твоя совість — на смітнику.
Ми вийшли на веранду. Охоронці вже виносили чемодани Ігоря та вудки свекра, кидаючи їх просто в багнюку біля колонок.
— У вас п’ять хвилин, щоб покинути територію, — оголосила я через гучномовець. — Наступна зупинка для вас — узбіччя траси. Там вам і місце.
Ігор стояв під дощем, дивлячись на свої речі в болоті. Він вперше зрозумів, що «кобила» скинула віз і розтоптала його. За мить їхні машини зникли в темряві. Я підійшла до щитка і ввімкнула світло. «Крива Липа» спалахнула вогнями. Повітря більше не смерділо зрадою. Воно пахло моєю землею.