«Мамо, а хто такий дядько Сергій?» — запитав мене вчора малий, розглядаючи старі фото з хрестин. Я лише гірко посміхнулася. Дядько Сергій, наш кум, не зник і не потрапив у біду. Він просто… забув. За три роки за кордоном — жодного дзвінка, жодного подарунка на день народження, жодного простого «як справи».
А колись ми були нерозлійвода. Разом гризли граніт науки в університеті, ділили останню мівіну в гуртожитку і разом прийшли на нашу першу роботу. Коли народився син, я навіть не сумнівалася: Сергій буде хрещеним. Це була данина нашій дружбі. Але виявилося, що для нього це була лише формальність. Він поїхав, і разом із кілометрами стерлася і пам’ять про дитину, яку він тримав над чашею.
А якби ми вирішили перехрестити малого… ти б став йому духовним батьком?
А нещодавно в нашому житті з’явилися Олег та його дружина. Вони дивовижні: успішні, впевнені, при хорошій машині, вони можуть дозволити собі відпочинок на Буковелі. Але головне — вони глибоко набожні. Вони живуть за Божими заповідями, і це відчувається в кожному їхньому вчинку.
Коли я бачу, як Олег розмовляє з моїм сином, я бачу щиру цікавість до дитини. Це приклад того, як можна бути успішним і водночас чесним перед Богом. Я хочу, щоб мій син мав саме такого наставника. Людину, яка не забуде.
Я не втрималася. Минулої неділі після служби я таки запитала Олега: «А якби ми вирішили перехрестити малого… ти б став йому духовним батьком?». У повітрі зависла тиша. Він подивився на церкву, потім на мого сина і сказав: «Це серйозний крок перед Богом, але я вже відчуваю за нього відповідальність».
Коли я розповіла про цю розмову чоловіку, він лише крутнув пальцем біля скроні: «Перехрестити дитину? Ти з глузду з’їхала? Це ж гріх! Церква такого не дозволяє!». Бабки біля під’їзду вже теж пронюхали — тепер шепочуться в спину, мовляв, «Бога побійся, меркантильна, кумів вона міняти надумала, бо в тих машина краща».
А я думаю — Бога треба боятися, коли дитина росте без реальної підтримки.
Якщо Сергій забув про нас, то хіба він не анулював той зв’язок сам? Я хочу, щоб у мого сина був орієнтир, який тримає слово, а не порожня клітинка в пам’яті.
Можливо, канони проти мене. Але хіба щира віра Олега не важить більше за три роки мовчання того, хто обіцяв бути поруч?
📝 Примітка автора: ця історія піднімає складне питання про цінність нашої присутності в житті близьких. Іноді ми зберігаємо зв’язки лише через спільне минуле, хоча дитині потрібна жива людина в її сьогоденні. Стати справжнім наставником — це вибір, який ми робимо щодня, а не раз у житті перед вівтарем.
Як би ви вчинили в такій ситуації? Напишіть у коментарях, чи варто жертвувати майбутнім дитини заради збереження старих традицій.
