“– Що? Дванадцять тисяч? Мамо, я не розумію! Це… це жарт? – Який жарт? – Марина Василівна спокійно подивилася на дочку. – Я витрачала свій час на твоїх дітей. Забирала їх щодня, годувала, розважала, стежила, щоб все було добре. Це робота! І вона має оплачуватись”
– Мамо, можна я сьогодні дітей до тебе закину? – Ольга притиснула телефон до вуха плечем. – Ми з Женькою меблі збиратимемо, привезли сьогодні. Буде шумно, запорошено…
– Звичайно, доню, – Марина Василівна так швидко відповіла, наче тільки цього й чекала. – Привозь онуків. Ми з ними пограємось, мультики подивимося. Можете хоч до завтра лишити, якщо треба.
Обіцяла допомагати, бути поряд, стати найкращою бабусею на світі….
Ольга опустила телефон у кишеню та посміхнулася. Добре, що вона погодилася на вмовляння матері щодо дітей. Коли п’ять років тому Ольга дізналася, що при надії двійнятами, Марина Василівна просто світилася від щастя. Обіцяла допомагати, бути поряд, стати найкращою бабусею на світі…. І тільки завдяки матері Ольга наважилася на це…
…За місяць Ольга влаштувалася на нову роботу. Вона зателефонувала матері: – Мамо, ти не могла б забирати хлопчиків із саду? – Звісно, – Марина Василівна перебила дочку. – Я приводитиму їх до вас додому. Так буде найпростіше всім.
У п’ятницю ввечері Ольга увійшла до квартири пізніше, ніж звичайно. Марина Василівна дістала складений аркушик. Ольга перечитала список двічі. Внизу листа великими цифрами було написано: “Усього дванадцять тисяч гривень”… – Що це таке? – Список справ та оплата. Я все підрахувала. Це сума, яку ви з Женею маєте виплатити за те, що я місяць дивилася за онуками.
– Мамо, ти серйозно? Ти збираєшся брати гроші за те, що сиділа з онуками? – Так. А що таке? Няні б ви платили, так? А я що, гірше?
«Я заплатила за твій час, – вона виразно промовила кожне слово. – Дякувати нема за що!»
Ця ситуація змусила Ольгу задуматися: чи повинна бабуся сидіти з онуками безкоштовно, якщо вона сама наполягала на їхній появі? Адже можна було поговорити, порозумітися. Вони б у жодному разі не відмовили їй у допомозі. Але вчинити з ними так… Не по-людськи це якось. Не по-родинному…
Ольга мовчки простягла матері гроші. – Я заплатила за твій час. Дякувати нема за що! Тиждень потому на порозі квартири вже була няня. – Няні я можу виставити претензії. А від тебе я чекала любові до онуків, а не рахунків за кожну хвилину. Ми в розрахунку.
Ольга більше не збирається потурати матері в її примхах. Ніколи… Тепер у них точно буде няня. А бабуся? Хай лишається бабусею, якщо захоче. А ні, – Бог їй суддя… Тепер для Ольги відповідь на питання, чи повинна бабуся сидіти з онуками безкоштовно, стала занадто болючою.
Що скажете про вчинок бабусі? Як би ви повелися в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
