Психологія стосунків

— Ну, ось і каша, — Вадим поставив тацю на приліжкову тумбочку з таким гуркотом, що липка вівсяна маса виплеснулася на білосніжну серветку, залишаючи на ній брудну масну пляму. Олена здригнулася від цього звуку, але промовчала. Вона дивилася на чоловіка, на його напружену спину, на те, як він демонстративно витирав руки об джинси, ніби щойно […]

— Світлано, я знаю, що тут хтось був! — Ігор різко відсунув штору, ніби очікував побачити там переляканого коханця. Світлана мовчки завершувала прибирання. Вона якраз протирала журнальний столик, коли Ігор перехопив її руку. — А чому ти тоді так ретельно все витираєш? Прибираєш сліди, так? Хто тут сидів, поки я був на роботі? Світлана зітхнула.

– Ото мавпа за кермом! Думає купила права, то вже їздити вміє! Курка! Мій чоловік не добирав слів, аби описати пані, яка намагалася в щільному трафіку київського шосе перелаштуватися у ліву смугу. Сам він же сидів на пасажирському кріслі, його везла додому я, адже він трішки випив. Власне заради цього він змусив мене ходити в

— Я не коханка, я кохана! З коханками – просто сплять, коханих возять на море і водять в ресторани, а жінку хіба в лікарню водять! — Ні, Наташка, ти просто утриманка! — Ти знаєш, Юль, я б могла на тебе і образитися за такі слова, якби ти сама не була утриманка! Дівчата голосно зареготали. Вони

Мар’яна вийшла з автобуса біля повороту на рідне село. Щойно водій поїхав далі, вона з полегшенням скинула тісні підбори прямо в сумку. П’ятсот метрів додому вона йшла босоніж по теплій піщаній дорозі, відчуваючи, як пісок лоскоче натруджені ступні, а ранкова роса нарешті знімає втому. Село тільки прокидалося: з пасовища доносилося знайоме мукання корів, птахи в

— Я більше не буду твоїм диспетчером, Андрію, — сказала я, не повертаючись від вікна. Цьогорічний січень у Львові був якимось особливо колючим. Вітер зі Стрийського парку пробирав до кісток, а небо було кольору старого оцинкованого відра. Олена стояла біля вікна, притиснувши долоні до холодної шибки. На кухні панував той сировий безлад, який буває, коли

“– Що? Дванадцять тисяч? Мамо, я не розумію! Це… це жарт? – Який жарт? – Марина Василівна спокійно подивилася на дочку. – Я витрачала свій час на твоїх дітей. Забирала їх щодня, годувала, розважала, стежила, щоб все було добре. Це робота! І вона має оплачуватись” – Мамо, можна я сьогодні дітей до тебе закину? –

— Танько, знову затор через тебе! Задню частину так рознесло, що й літак не облетить! Цілий день, мабуть, тарілки перед миттям вилизуєш! Ця фраза викликала вибух гучного сміху. Таня заплющила очі, мріючи зникнути в просторі, аби лише не чути насмішок. Вона не могла пояснити, що їхній з мамою бюджет дозволяє харчуватися лише дешевими напівфабрикатами, а

Батьківська любов та каяття сина — це те, що ми зазвичай усвідомлюємо занадто пізно, на порозі порожньої хати. Сріблястий позашляховик Миколи зупинився біля старого паркану, здійнявши хмару пилу. Він вийшов, поправив дорогий піджак і з огидою глянув на свої туфлі, які вкрилися сірим нальотом. Він приїхав не за спогадами, а щоб якнайшвидше продати «цей мотлох»