Психологія стосунків

— Як вона могла? Навіть не дочекалася… — пошепки шелестіло за її спиною. — Стоїть он, пузо на носа лізе. І не соромно на похорон до героя в такому стані приходити? Вона стояла біля свіжої могили, обхопивши руками помітно округлий живіт. П’ятий місяць вагітності. Дитина від іншого чоловіка. А перед нею в сирій землі лежала […]

Марина та Олена були як нерозлучні цифри в річному звіті. Десять років у кабінеті бухгалтерії механічного заводу: разом вибивали премії, разом ховали цукерки від податківців і головне — разом штовхалися в «одинадцятій» маршрутці щовечора. — Оленко, тримайся за мою сумку, а то на повороті вилетиш! — сміялася Марина, коли автобус підстрибував на вибоїнах. — Зате

— Юлю, ти чого стоїш? Проходь, сідай де-небудь! — крикнув староста нашого потоку, не відриваючись від чарки. Я повільно обвела поглядом стіл у ресторані. Місця справді не було. Кожен стілець був зайнятий моїми колишніми однокурсниками, які за двадцять років перетворилися на огрядних чоловіків із втомленими очима. Ніхто не посунувся. Ніхто не запропонував стілець. — Може,

Я діставала з шафи старі стопки зошитів, коли почула в коридорі уривок розмови. Мої одинадцятикласники, Артем і Максим, стояли біля підвіконня. Артем, тримаючи в руках новітній айфон, кивнув у бік мого кабінету й прошепотів, але досить чітко: — Вона знову про ці олімпіади… Каже, що фізика — це майбутнє. Уявляєш? Сама живе на копійки, у

Я лежав нерухомо, вдивляючись у ритмічне падіння прозорих крапель у пластиковій системі. Кап… кап… кап… Здавалося, цей звук заповнює всю палату, витісняючи шелест кондиціонера та далекий гуркіт ліфтів. Кожна крапля, що зривалася вниз, була секундою мого життя, яка незворотно зникала в темряві вени. Але в палаті я був не один. Поруч, наче тіні біля жертовного

— Оленко, ну ти ж не виженеш рідного племінника на вокзал? Ігорко всього на тиждень, поки документи в інститут подасть. Він тихий, вихований хлопчик, ти його й не помітиш! — голос моєї двоюрідної сестри Світлани в слухавці звучав так переконливо, що я, як завжди, піддалася. Я застигла з кухонним рушником у руках, дивлячись на свою

— Тату, просто постав підпис, це формальність, щоб банк бачив молодого власника, інакше нам з Машею не дадуть кредит на «справу всього життя», — Артем поклав перед батьком папір, і я вхопила поглядом жирне слово «Дарча». Я застигла з кухонним рушником у руках, спостерігаючи, як батько тремтячими пальцями шукає окуляри. Мама вже стояла поруч, погладжуючи

Я обережно діставала з полиці тонкі кришталеві келихи для ігристого, коли почула голос Ганни в коридорі. Вона зайшла без дзвінка — у неї досі були ключі, які я дала їй ще десять років тому, коли вона «тимчасово» переховувалася у нас від чергового чоловіка. Ганна шепотіла моєму чоловікові, Павлу, але досить чітко: «— Пашо, ну ви

Чоловіча зрада — це природа, а жіноча — кінець сім’ї! Я завжди вважав себе генієм конспірації. Вісім років шлюбу, двоє чудових дітей, затишна квартира — і моє маленьке «хобі» на стороні. За ці роки у мене було кілька коханок, і жодна з них не залишила сліду в моєму сімейному житті. Я діяв професійно: жодних запізнень