Марина та Олена були як нерозлучні цифри в річному звіті. Десять років у кабінеті бухгалтерії механічного заводу: разом вибивали премії, разом ховали цукерки від податківців і головне — разом штовхалися в «одинадцятій» маршрутці щовечора.
— Оленко, тримайся за мою сумку, а то на повороті вилетиш! — сміялася Марина, коли автобус підстрибував на вибоїнах. — Зате безкоштовний фітнес, скажи?
— Та який там фітнес, Маринко! Ноги гудуть, зате плітки свіжі. Ти чула, що наш головбух собі нові зуби вставив?
Це був їхній світ. Світ обшарпаних поручнів, запаху мокрих парасольок і нескінченних розмов про життя.
«Ти що, в лотерею виграла?»
Все тріснуло в один вівторок. Олена залетіла в кабінет з букетом, від якого пахло не заводом, а дорогим життям. А о п’ятій вечора під прохідною їх чекав чорний кросовер, що блищав на сонці, як новенька монета.
— Ого! Це що за «принц на залізному коні»? — свиснула Марина. — Невже перевірка з міністерства?
— Це Віктор, — промурликала Олена, поправляючи зачіску. — Ми вчора в кафе познайомилися. Він каже, що бухгалтери мають їздити з комфортом, а не в консервних банках.
Віктор вискочив з машини, обійняв Олену і відчинив перед нею двері. Марина вже було зробила крок до заднього сидіння, але Олена раптом виставила долоню, ніби зупиняла трамвай.
— Ой, Маринко, ти вибач… — процідила вона крізь зуби. — Вітя сьогодні хотів, щоб ми тільки вдвох… Ну, романтика, розумієш? Зустрінемось завтра!
Двері захлопнулися з глухим, дорогим звуком. Марина залишилася стояти на тротуарі, ковтаючи пилюку від коліс, що різко рушили з місця.
«У нього там шкіра, а в тебе — мокрий плащ»
Наступного тижня ситуація загострилася. Олена почала дивитися на Марину як на помилку в розрахунках. Коли на вулиці вперіщила злива, Марина нарешті не витримала.
— Слухай, Оленко, — сказала вона, складаючи папери. — Надворі потоп. Твій Віктор все одно під прохідною стоїть. Нехай підкине мене до метро, це ж по дорозі.
Олена скривилася, ніби лимона з’їла.
— Марин, ну ти ж доросла жінка. Ти бачила ту машину? Там білий шкіряний салон. А ти в цьому мокрому плащі… Віктор дуже педантичний. Він каже, що сторонні люди в машині порушують його «персональний простір».
— «Сторонні»? — Марина аж заціпила. — Олено, ми десять років разом хліб і сіль ділили! Яка шкіра? Який простір? Ти три дні в цій машині посиділа і вже забула, як ми разом у маршрутці пітніли?
— От саме тому я і не хочу туди повертатися! — відрізала Олена. — Якщо ти не можеш знайти собі мужика з колесами, то не треба заздрити моєму щастю. Бери парасольку і вперед, на «одинадцятий» номер. Там твій «персональний простір» точно ніхто не порушить!
“Заздрити?” — Марина відчула, як всередині щось обірвалося. Це була не заздрість до заліза, це був біль від того, як швидко людина може викинути десять років дружби в смітник заради м’якого крісла.
Порожній стілець
Більше вони не розмовляли. Олена демонстративно пахла дорогими парфумами і кожну вільну хвилину цвірінчала по телефону з Віктором, обговорюючи відпустку. Марина мовчки зводила баланси, відчуваючи, як у кабінеті стає тісно від невисловлених образ.
Через місяць Олена звільнилася. Просто залишила заяву на столі й пішла, навіть не озирнувшись на прощання. Тепер Марина сама ходить на зупинку. Вона дивиться на чорні кросовери, що проїжджають повз, і думає про те, як легко комфорт знімає маски.
А як ви вважаєте? Чи варта була така дружба років, якщо звичайна машина змогла її так легко знищити? Можливо, це була зовсім не дружба, а просто спільна звичка до незручностей?
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.