Батьківська любов та каяття сина — це те, що ми зазвичай усвідомлюємо занадто пізно, на порозі порожньої хати. Сріблястий позашляховик Миколи зупинився біля старого паркану, здійнявши хмару пилу. Він вийшов, поправив дорогий піджак і з огидою глянув на свої туфлі, які вкрилися сірим нальотом. Він приїхав не за спогадами, а щоб якнайшвидше продати «цей мотлох» і назавжди забути про своє минуле. Сорок днів після похорону батька він вважав достатнім терміном, щоб поставити крапку.
– Миколко, синочку, приїхав? – до нього вийшла сусідка, Семенівна. – А Михайло твій… він же до останнього подиху на дорогу дивився. Казав: «Миколка приїде, у нього машина швидка, він встигне».
– Доброго дня, Семенівно. Я поспішаю. У мене завтра велика угода, треба забрати папери і цінні речі, – сухо відрізав Микола, відчиняючи хвіртку, яка жалібно заскрипіла.
Будинок зустрів його важкою тишею і запахом сухої м’яти. Микола ходив кімнатами, згрібаючи в сумку те, що мало бодай якусь вартість. Він шукав «золотий запас». Батько все життя працював червонодеревником, був майстром «золоті руки». Микола пам’ятав, як батько відмовляв собі в усьому, аби син навчався в столиці. «Тобі, Миколко, треба в люди вибитися. Щоб руки від станка не боліли, як у мене», – казав Михайло, ховаючи свої вузлуваті, побиті роботою долоні під стіл.
Микола завжди соромився батька. Соромився його простої мови, запаху тирси та старих робочих чобіт. Він приїжджав рідко, завжди «на голках», завжди дивився на годинник.
У спальні, у старій скрині, Микола знайшов золотий годинник — нагороду за сорок років праці. – Ну, хоч щось вартісне. Піде як брухт, – пробурмотів він.
Але під годинником лежав ключ із дерев’яною биркою, на якій було написано: «Тобі. В саду під вишнею».
Схованка в саду: Як проявляється батьківська любов
Микола вийшов у двір. Під старою кривою вишнею стояла масивна дубова лава — остання робота батька. Микола повернув ключ у прихованому замку під сидінням, і важка дубова дошка відкинулася. Там, у ніші, оббитій клейонкою, лежав шкіряний альбом.
Микола відкрив його і відчув, як у грудях щось обірвалося. Там не було сімейних фото. Там були вирізки з газет та роздруківки з інтернету. Кожна стаття, де хоч раз згадувалося ім’я Миколи. Батько вирізав їх, наклеював на картон і підписував тремтячою рукою: «Мій Миколка. Кращий за всіх. Пишаюся», «Сина показали по телевізору. Видно, що втомився, очі сумні. Господи, дай йому сили», «Перша велика перемога Миколки. Я знав, що він зможе».
На останній сторінці лежала ощадна книжка і коротка записка: «Сину, я знав, що ти ніколи не візьмеш у мене грошей. Ти казав, що я “селюк” і нічого не розумію в бізнесі. Але я бачив, як ти виснажуєшся. Я десять років відкладав кожну копійку з пенсії, щоб, коли тобі стане зовсім важко, ти мав на що купити хліба. Тут небагато, але це від серця. І ще… у дровітні я склав для тебе дубові дрова. Ті, що ти колись допомагав мені пиляти, ще малим. Вони найдовше тримають тепло. Грійся, синку. Боюся, що в тому місті ти зовсім замерз».
Микола опустився на цю лаву, притиснув до обличчя старий альбом і вперше за тридцять років заридав — вголос, захлинаючись, як маленький хлопчик, якого залишили одного в темряві.
Він згадав, як кричав на батька за «цей старий мотлох», як відштовхував його мозолисті руки. А батько в цей час, знаючи, що серце доживає останні місяці, збирав по крихтах історію його успіху. Він жив життям сина, якого майже не бачив, і готував йому останнє тепло.
Як батьківська любов та каяття сина змінили життя успішного бізнесмена
Наступного ранку приїхав рієлтор. – Ну що, Миколо Михайловичу, підписуємо? Покупець чекає. Микола повільно підняв голову. Його погляд був іншим — тверезим і болісно ясним. – Угоди не буде, – сказав він хрипко. – Цей будинок не продається. – Але він же старий! Він рухне! – Він не рухне, – Микола провів рукою по дубовій лаві. – У нього занадто міцний фундамент. Його будувала любов, яку я ледь не продав за ціною металобрухту.
Микола зайшов у хату, зняв дорогий піджак і пішов до дровітні. За годину в старій печі вже гуділо полум’я. Ті самі дубові дрова горіли рівно і жарко. У хаті ставало тепло. І вперше за багато років Миколі здалося, що він нарешті перестав мерзнути. Бо тато був поряд. У кожному рядку альбому і в кожному вогнику цієї печі.
Якщо вам відгукнулася ця історія, радимо почитати про жінку, якій всі були винні
