Мій день народження. На столі — гарний торт, у келихах — просеко, а мені хочеться просто випаруватися. Все було ок, поки свекруха не видала своє коронне: «Ой, сукня симпатична, але вона тебе якось… розширює. Треба було брати щось темне». А Андрій, замість того щоб просто промовчати, вирішив побути «душею компанії». Рот до вух: «Та ладно, мам, просто треба менше налягати на круасани зранку, от і все». І всі навколо так щиро розреготалися. Ну, знаєте, такий добрий сімейний гумор, де ніби ніхто не хотів нічого поганого, але тобі в цей момент хочеться просто провалитися крізь землю разом зі стільцем.
Щоб закрити комусь рота, достатньо просто перестати бути їхнім глядачем. Врешті решт, потрібно відстояти власні кордони.
Раніше я б сто відсотків почала щось доводити. Ну, типу «я в залі пахаю» або «це такий фасон». Або просто пішла б у ванну і там ревіла від образи. Але сьогодні в мені ніби щось клацнуло. Лампочка перегоріла — і все, світла немає.
Я спокійно допила каву, подивилася на них і зрозуміла: мені лінь. Реально лінь витрачати сили на пояснення банальної тактовності дорослим людям. Коли сміх затих і Андрій очікувально на мене вставився (чекав, що я зараз почну виправдовуватися або «мило» дутися), я просто посміхнулася.
— Знаєш, Андрію, — сказала я, відставляючи чашку, — ти маєш рацію щодо круасанів. Вони справді зайві. Як і цей торт. І, мабуть, ці гості.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як працює холодильник. Свекруха поперхнулася чаєм. Андрій відкрив рота, щоб щось вставити, але я просто піднялася, взяла свій келих і вийшла на балкон. Я не грюкала дверима. Не кричала. Я просто вивела себе з цього рівня спілкування.
І знаєте, це спрацювало краще за будь-який скандал. Коли я повернулася через десять хвилин, вони говорили про погоду, а Андрій суєтливо намагався підсунути мені ближче тарілку з фруктами. Його руки трохи тремтіли. Він зрозумів. Вперше за роки він зрозумів, що я більше не «зручна». Не тому, що я заборонила так жартувати, а тому, що мені стало байдуже на його думку.
Раніше я б сто відсотків почала щось доводити. Ну, типу «я в залі пахаю» або «це такий фасон». Або просто пішла б у ванну і там ревіла від образи. Але сьогодні в мені ніби щось клацнуло. Лампочка перегоріла — і все, світла немає.
Я дочекалася, поки всі розійдуться, помила посуд і пішла гуляти містом. Залишила телефон на зарядці, просто щоб побути в тиші. Сьогодні я зрозуміла: щоб закрити комусь рота, достатньо просто перестати бути їхнім глядачем. Гідність — це коли ти більше не даєш аудиторії для їхніх дешевих вистав.
А як ви реагуєте на такі «добрі» жарти? Ковтаєте чи вимикаєте глядача?
