— Ну, ось ми і вдома, мамо! Дивись, як сонечко світить, прямо під твоє повернення! — Тарас вискочив з машини і з гуркотом поставив валізу на ґанок. Його голос був надто гучним, надто бадьорим.
Марія вдихнула рідне повітря. Пахло спекою, пилом і трохи — скошеною травою. Два тижні в санаторію здавалися дивним сном. Вона виглядала інакше: спина випрямилася, погляд став чистим. Вона вже уявляла, як зараз зніме ці міські босоніжки, взує старі капці й піде до хліва. Лиска, мабуть, зачекалася.
Але у дворі було занадто тихо. Навіть Шарик не гавкав, лише тихо скімлив у будці, не піднімаючи очей.
— Тарасе, а де птиця? Чого курей не чути? — Марія зупинилася посеред двору.
Син раптом почав дуже пильно витирати лобове скло машини.
— Мам, ти проходь у хату. Оксана там такий стіл накрила, пальчики оближеш! Відсвяткуємо твоє «друге народження».
Марія не рушила з місця. Холодний липкий страх повільно підповз до серця. Вона, не знімаючи святкової хустки, пішла до хліва. Двері були розчинені навстіж. Всередині — порожнеча. Замість важкого, ситого дихання корови — лише запах вивітреної соломи.
— Де Лиска? — голос Марії здригнувся. — Тарасе, я тебе питаю, де корова? Де теля?
З хати вибігла Оксана. У шовковій сукні, з яскравим манікюром. Вона підлетіла до матері й спробувала обняти її за плечі.
— Мамочко, ну не починай! Тільки приїхала — і вже в хлів. Дивись на свої руки! Вони ж у тебе нарешті зажили! Ми з Тарасом усе вирішили. Ми все продали. І Лиску, і поросят, і курей. Навіть ту твою розсаду сусідка забрала.
Марія відчула, як земля йде з-під ніг.
— Як це — продали? Ви що… ви що собі дозволили?
— Ой, мамо, ну не будь дитиною! — Оксана роздратовано смикнула плечем. — Тобі шістдесят! Скільки можна тягати ті відра з гноєм? Ми тобі волю подарували! Гроші на рахунку, живи тепер як людина. Будеш у центрі в бібліотеку ходити, серіали дивитися. Ми ж як краще хотіли!
Марія дивилася на дочку і бачила чужу людину. Гарну, ситу, успішну жінку, яка щойно спокійно і з посмішкою вирізала шматок її серця.
Порожні стіни
Марія зайшла до парників. Там, де вона місяцями плекала кожен паросток, де готувалася до весни, як до великого свята — була гола, розтоптана земля.
— Ви що, і це продали? — вона вказала на пустку тремтячою рукавою.
— А нащо вона тобі? — Тарас підійшов ззаду, тримаючи руки в кишенях. — Щоб ти знову рачки на городі до ночі лазила? Нам на це дивитися боляче було! Ми цей сором припинили. Тепер ти — вільна жінка. Світ побачиш, он, може, ще в Трускавець поїдеш.
— Вільна? — Марія повернулася до нього, і в її очах спалахнув такий вогонь, що син мимоволі відступив. — Ви мене не звільнили. Ви мене пограбували. Ви продали мій ранок, мою потребу вставати з ліжка, мою гордість! Ви продали моє право бути потрібною!
Вечеря на попелищі
Увечері в хаті пахло дорогими делікатесами. Оксана виставила на стіл сири з пліснявою, ікру, червону рибу. Все виглядало красиво, як на вітрині.
— Мам, спробуй цей сир, — Оксана підсунула тарілку. — П’ятсот гривень за шматочок. Ти ж такого ніколи не їла.
— Не їла, — тихо відповіла Марія, дивлячись у вікно на порожній двір. — Бо я їла хліб, зароблений своїми руками. А цей сир мені кісткою в горлі стане. Ви за скільки Лиску віддали?
— Мамо, ну яка різниця! — вибухнув Тарас, кидаючи вилку на стіл. — Ми витратили на твій санаторій більше, ніж та корова коштує! Ми тиждень тут генеральне прибирання робили, вигрібали твій непотріб, щоб ти в чистоті жила! А ти сидиш, як на поминках. Ти просто невдячна!
— Невдячна? — Марія повільно піднялася. Стільчик жалібно скрипнув. — Я вам на цій Лисці дипломи купила. Я Тарасові на весілля збирала, на ринку кожну копійку рахувала. Я ваші ремонти в містах своєю спиною витягувала! І тепер я — невдячна, бо не хочу бути вашим декоративним елементом у цій порожній хаті?
«Іноді найбільший біль завдають ті, хто щиро вірить, що робить тобі добро».
Нові замки
Наступного ранку машина дітей стояла заведена. Оксана наостанок поправила окуляри й кинула через плече:
— Ми поїхали. Гроші на картці. Посидь, подумай. Скоро сама прийдеш і скажеш: «Дякую, діти, що врятували мене від цієї каторги».
Марія стояла біля хвіртки і мовчала. Як тільки пил від їхньої машини влігся, вона пішла до сусіднього села. Пішки. П’ять кілометрів.
Повернулася вона надвечір. У коробці, яку вона обережно притискала до грудей, щось тонко і розгублено пищало. П’ятдесят маленьких жовтих курчат.
Вона не пішла до хати вечеряти «дорогими сирами». Вона взяла інструменти чоловіка і почала міняти замок на хвіртці. Пальці не слухалися, крутило суглоби, але вона крутила ті шурупи з такою люттю, що аж зуби скреготіли.
Коли через місяць Оксана зателефонувала «проконтролювати маму», Марія відповіла коротким і сухим голосом:
— Не маю часу на твої теревені. Треба курчат до хліва заганяти, дощ збирається.
— Мамо! Ти знову за своє?! Ми ж усе владнали! Ми ж тобі життя подарували!
— Ви подарували мені порожнечу, Оксано. А життя — воно в роботі. І воно — тільки моє. Більше не приїжджайте мене «рятувати». Я ще не вмерла, щоб за мене в могилу все продавати.
Марія поклала слухавку і вийшла в двір. Там, на городі, з чорної землі пробивалися перші листочки — вона таки викупила частину своєї розсади у сусідки. Слабкі, маленькі, але живі. І вона знала: вони виростуть. Бо тепер за ними наглядала не «пенсіонерка на відпочинку», а господарка свого життя.