— Щоб ви повсихали разом зі своїм виводком! — баба Стефа виплюнула ці слова прямо в обличчя Риті, коли та намагалася затягнути в під’їзд візочок.
Маргарита здригнулася, але промовчала. Вона дивилася на зморшкувате, спотворене люттю обличчя сусідки, на її тремтячу палицю, якою та щодня гатила в стіну, якщо діти сміялися бодай на тон голосніше. Два роки в цьому будинку, а кожен день здавався боєм у ворожому окопі.
— Доброго ранку і вам, Стефаніє Іванівно, — тихо сказала Рита, проштовхуючи візочок повз стару. Тіло відгукнулося втомою, нагадуванням про безсонну ніч і зуби, що різалися у меншого.
— Наплодила розбишак, ні спокою від вас, ні життя! — кинула стара, не обертаючись. — У мене від вашого тупоту тиск під двісті!
Війна під’їзного масштабу: від пирогів до проклять
Справи. Рита гірко посміхнулася. Справи баби Стефи останні два роки складалися з написання скарг дільничному, розсипання солі під поріг та проклять у спину. У перший місяць Рита ще намагалася бути доброю: пригощала пирогами, питала, чи не потрібно в аптеку. Але терпіння сусідки вистачило ненадовго — пироги полетіли у смітник, а Рита отримала статус «повії з приплодом».
З квартири визирнув Артем, п’ятирічний син. Він мовчки підібрав іграшку, яку впустила сестра, і подивився на бабу Стефу з таким дитячим переляком, який та демонстративно ігнорувала.
— Мамо, чому бабуся зла? — її голос був тихим, але впевненим.
— Вона просто самотня, доню, — вона вдячно торкнулася її плеча.
Стефанія пирхнула, заходячи у свою квартиру. Її роздратування майже фізично відчувалося в повітрі, воно осідало на стінах під’їзду, просочувало дитячі речі кислим присмаком ненависті. Рита дивилася на зачинені двері, і щось в її душі, що трималося на тонкій ниточці надії на нормальне добросусідство та взаємодопомогу, почало повільно кришитися.
Момент істини: коли «відьма» заходить у спальню
Справжня напруга вибухнула ввечері, коли Рита звалилася з гарячкою під сорок. Чоловік у рейсі, телефон розрядився, а вона не могла навіть підвестися, чуючи, як діти плачуть від голоду на кухні.
— Мені потрібно встати… — попросила вона саму себе, коли почула різкий, вимогливий стукіт у двері.
Рита завмерла, повільно повернула голову. На порозі стояла Стефанія. Її обличчя спотворила гримаса такої огиди, що у Рити перехопило подих. Стара оглянула її, лежачу, безпорадну, і в її очах спалахнув холодний, злий вогонь.
— Знову твої волають?! Я тобі не нянька! — виплюнула вона. — Я не збираюся терпіти цей дурдом!
«Вона вимовила ці слова, які ввібрали в себе всю жовч її життя. Рита дивилася на неї і не відчувала нічого, крім крижаної порожнечі».
Вона чекала сліз, істерики. Але Маргарита зібрала останні сили, підвелася на лікті і коротко, точно кинула:
— Забирайся. Геть. З мого дому.
Стефанія відсахнулася, приголомшена. Вона дивилася на Риту так, ніби бачила вперше. А за годину двері знову розчахнулися, баба Стефа влетіла в хату, як фурія. Оглянула порожні каструлі, заплаканих малих і видала:
— Ану цить! Софійко, дай рушник. Артеме, не реви, зараз баба їсти дасть.
Бумеранг людяності: відплата, на яку ніхто не чекав
Я думала, мені мариться від температури. Але три дні ця жінка, яку я вважала своїм особистим катом, виходжувала нас. Вона мовчки варила бульйони, вкривала мене ковдрами і бурчала: «Немічна… нічого без баби не можете». А коли я одужала, вона просто пішла, гримнувши дверима, ніби нічого й не було.
Минув місяць. І раптом у під’їзді настала тиша. Така мертва, що аж у вухах дзвеніло. Ні криків, ні стукоту палиці. Два дні вікна Стефи були темними. Я не витримала, взяла малих і пішла стукати. Двері були прочинені. Стара лежала в коридорі — інсульт. Вона не могла навіть покликати на допомогу.
Наступні тижні ми жили на два доми. Я не могла залишити її саму, бо вона — як і я тоді — виявилася нікому не потрібною. Мені доводилося брати дітей із собою до неї, бо залишити їх не було на кого.
— Мам, а вона нас не зачаклує? — пошепки питав Артем, тримаючи мене за полу пальта.
— Ні, сонечко, вона просто дуже втомилася бути самотньою.
Тепер картина в нашому під’їзді така, що сусіди очі протирають. Моя семирічна Софійка щовечора біжить до баби Стефи з тарілкою гарячого супу. Вона сідає на край її ліжка і тоненьким голоском читає їй казки.
А Стефанія… Стефанія більше не кричить. Вона слухає, заплющивши очі, і зморшкуватою рукою гладить Софійку по голові. Бо виявилося, що якщо не забувати про добросусідство та взаємодопомогу —зникає ненависть.