— Вибачте, — ледь чутно промовила Анна. Вона не піднімала очей від мокрої підлоги кав’ярні. — Ви, мабуть, помилилися столом. Я замовляла тільки склянку окропу.
Бариста, молодий хлопець, раптом стишив голос. Він поставив на тацю великий лате, від якого пахло затишком, і круасан, що ще зберігав тепло печі.
— Все правильно, дівчино. Це — «підвішена кава». Знаєте, це коли хтось купує собі чашку, а платить за дві, щоб ми могли віддати її тому, кому зараз важко. Чоловік, що щойно вийшов, просив передати вам цей стакан.
«Твоє світло не згасло. Просто зараз хмари. Це Добро — твоя надія на завтра. Передай далі».
Анна притиснула стакан до грудей. Тепло картону просочилося крізь пальці прямо до серця. Вона весь місяць була як натягнута струна через мамину хворобу, а тепер нарешті змогла вдихнути.
Зустріч біля аптеки
На вулиці лютневий вітер бив у обличчя мокрим снігом. Біля аптеки Анна побачила Дмитра Петровича. Старий вчитель історії перебирав на долоні дріб’язок. Його руки так тремтіли, що важкі залізні гривні зі дзвоном падали в брудну калюжу.
— Дмитре Петровичу! Що з вами? — Анна кинулася збирати монети.
— Ох, Ганнусю… Рахував ось, чи вистачить хоча б на три пігулки. Тиск такий, що світ кружляє. Виявилося — не вистачає.
— Ходімо, — Анна взяла його під руку. В аптеці вона висипала на прилавок усе своє «багатство» — ті самі тридцять залізних гривень, на які мала дотягнути до неділі. Провізорка мовчки сканувала ліки. На екрані загорілося: «120 гривень».
3 Максимальна знижка «для своїх»
Анна завмерла. Вона дивилася на свої залізні монети, і відчула, як горло стискає спазм. Дмитро Петрович винувато потягнувся за рецептом: «Нічого, дитино, я завтра…»
Фармацевтка раптом подивилася на Анну. Потім дістала з кишені халата свою картку і приклала її до термінала. Пік.
— Знаєте, — тихо сказала вона, — у мене сьогодні спрацювала максимальна знижка “для своїх”. Рівно на 120 гривень. Гроші заберіть, вам ще на тролейбус треба. А вчителю — здоров’я. Просто йдіть.
Від фарб до тепла для безпритульних
Біля свого під’їзду Дмитро Петрович зупинив Анну. Він вирішив передати естафету далі. Старий вчитель знайшов підлітка Богдана, якого всі вважали хуліганом, і подарував йому професійні фарби з одним проханням: «Малюй не свою лють, а те світло, яке мені сьогодні повернули».
Тієї ночі Богдан зробив свій перший крок у світ Добра. Він не пішов на вулицю шукати неприємностей, а врятував від холоду старого пса, зробивши йому ліжко зі свого старого светра.
— На, їж, — буркнув Богдан. — Сьогодні Добро було «підвішене» навіть для тебе. Хлопець сидів поруч на крижаній сходинці, і йому вперше за довгий час було по-справжньому тепло. Від того, що він — людина.
А чи приходило до вас Добро нізвідки? Даруючи надію в останній момент, коли ви вже були готові здатися?
