Я діставала з полиці тарілки для гостей, коли почула уривок розмови в коридорі. Софія, моя троюрідна сестра, шепотіла Денису:
— Вона ж в IT працює, у Артема бонуси в доларах… Кажуть, Олена вже все забронювала. Уявляєш, яке буде святкування бабусиного ювілею в ресторані?
Денис зітхнув і пробурмотів:
— А куди їм ще дівати кошти, якщо вони живуть самі? Вже чотири роки намагаються малюка завести — і все ніяк. Нехай не скупляться, хоч на бабусю розкошеляться. Ми теж хочемо відпочити, а вони на памперсах економлять — от гроші й лишаються.
Я завмерла. Руки затремтіли так, що тарілка ледь не вилетіла. Чотири роки… Вони ж знали. Знали про кожну клініку, про кожну ніч, коли я ридала в плече Артему після чергового негативного тесту. Вони бачили наші змучені обличчя, знали про кожну нашу надію, що розбивалася вщент. І тепер виявилося, що наш біль для них — просто «зручна стаття економії».
Дітей Бог не дає, то хоч родині допоможете
Намагаючись не показувати свого розчарування, я запросила всіх до вітальні й поставила перед ними тарілки з печивом. Тітка Ірина оглянула мою квартиру й сказала з в’їдливою посмішкою:
— Оленко, як у вас гарно! Одразу видно — грошей не шкодуєте на свій комфорт. До речі, ми тут подумали… Хіба не ви з Артемом — найкраща кандидатура, щоб оплатити бабусин ювілей? У вас же немає зайвих витрат, дітей Бог не дає, то хоч родині допоможете.
Її тон був привітним, але в кожному слові відчувалася ледь помітна іронія. Брат Ігор додав:
– А хто ж іще? У вас квартири, машини, живете в своє задоволення. Бабусю треба привітати як слід, а ви люди вільні від дитячих клопотів — вам і карти в руки.
Того вечора, коли двері за останнім гостем зачинилися, я безсило опустилася на стілець. Коли Артем зайшов на кухню, я просто переказала йому все. До останнього слова. Про «економію на памперсах» і про те, що ми «найкращі кандидатури», бо в нас порожня колиска.
«Добре. Оленко, давай складемо план»
Артем довго мовчав. Його обличчя стало кам’яним, а в очах з’явився холодний блиск.
— Значить так? — тихо спитав він. — Значить, те, що в нас уже чотири роки не виходить завести малюка — це для них просто фінансова вигода? Наше нещастя — це їхній привід попити дорогого віскі? Добре. Оленко, давай складемо план.
Ми просиділи до другої ночі. План був простий: ми забронюємо найкращий зал, оплатимо музику, декор і повне меню для бабусі з дідусем. Це наш подарунок. Але для всіх інших ми зробимо лише мінімальний аванс. Я зателефонувала адміністратору Максиму: – Готуйся до сімейної історії з несподіваним фіналом
Настав день ювілею. Родичі з’явилися в ресторані у найкращому вбранні. Ігор одразу почав командувати офіціантами:
— Офіціанте! Вісімнадцятирічний віскі сюди! І лобстерів усім! Артемчик сьогодні банкує, у нього ж дітей немає, гроші дівати нікуди!
Тітка Ірина просто сяяла:
— Оленко, як завжди, на висоті! Мабуть, справді постаралася від душі. До речі, я тут бачила путівки в санаторій… може, наступного місяця теж допоможеш? Ви ж все одно на дитячі садки не витрачаєтесь…
Момент істини та фінальний рахунок
Грім пролунав після десерту. Коли Максим виніс папку з рахунком, Артем спокійно поклав її на середину столу, прямо перед Ігорем.
— Друзі, я оплатив оренду залу, музику та вечерю для бабусі з дідусем. Це наш подарунок. Ось рахунок за все інше: віскі по 5 тисяч, делікатеси та те, що ви назамовляли «із собою». Діліть між собою.
У залі запала мертва тиша. Ігор аж протверезів: – Ти жартуєш? У мене таких грошей немає! Тут сума як моя зарплата! «Тоді не треба було пити те, за що не можеш заплатити».
Тітка Ірина закричала: – Оленко, як можна так ганьбити нас перед людьми? Ми ж рідні!— Ганьба — це обговорювати те, що в нас вже чотири роки не виходить завести малюка, як привід поїсти розкішно за мій рахунок, — сказала я, дивлячись їй прямо в очі. — Ви вирішили, що наше горе дає вам право на безкоштовний віскі? Тепер платіть самі.
Коли всі розлючені родичі нарешті розрахувалися й розбіглися, за столом залишилися тільки ми та бабуся з дідусем. Бабуся обійняла мене, а дідусь міцно потиснув Артему руку: – Молодці, діти. Давно треба було їх на місце поставити. Це було найкраще свято, бо воно нарешті було чесним. Не слухайте нікого, у вас усе буде. Ви — справжня сім’я.
Я відчула неймовірну легкість. Тієї ночі я вперше за 4 роки не плакала через порожній тест. Я зрозуміла: ми не «зручні». Ми — вільні.
