— Або ти повертаєшся в цю хвилину і ми забуваємо про твого батька як про страшний сон, або лишайся в тій розвалині назавжди. Мені така дружина не потрібна! — голос Василя в слухавці був холодним, як лід на нашому новому ганку.
Я слухала це і дивилася на облуплені стіни батьківської хати. У сусідній кімнаті важко дихав тато. А в моїй голові, як у старому кіно, прокручувалися останні тридцять років нашого з Василем життя. Життя, яке ми поклали на те, щоб нарешті мати свій кут.
Тридцять років «на валізах»
Наша історія почалася саме тут, у цій старенькій хаті мого батька. Одразу після весілля ми жили з ним. Молоді, наївні, ми думали — це тимчасово. Тато старався не заважати, але ж молодим хотілося свого. Потім пішли діти, і в хаті стало зовсім тісно. Ми зірвалися в місто, сподіваючись на швидкий успіх.
Наступні двадцять років пройшли в режимі виживання. Зйомні квартири змінювали одна одну. То господарі раптово вирішать продати житло, то ціну піднімуть так, що на хліб дітям не залишається. Ми переїжджали вісім разів. Вісім разів я пакувала наше життя в коробки, економила на кожній парі чобіт, на кожній відпустці. Василь працював на двох роботах, я брала підробітки на ніч.
Ми мали спільну мету: свій дім. Великий, світлий, де ніхто не вкаже на двері. Де на підлозі буде дорогий ламінат, а на кухні — запах дорогої кави, а не чужих проблем.
Ціна «ідеального» ламінату
І ось, нарешті, діти стали на ноги, роз’їхалися. А ми — добудували свій «палац». Коли я вперше пройшлася босоніж по новенькій підлозі в нашій вітальні, я плакала. Ми вистраждали кожен квадратний метр. Але щастя тривало рівно три місяці — до того дня, коли батько впав і більше не зміг сам собі дати раду.
Я хотіла забрати його до нас, у місто. В ту саму гостьову кімнату, де ще пахло свіжою фарбою. Але Василь, мій надійний Василь, з яким ми пройшли вогонь і зйомні квартири, раптом став чужим.
— Я не для того тридцять років по чужих кутах човгав, щоб тепер у власному домі не міг вільно дихнути! — відрізав він. — Я хочу тиші. Я не хочу відчувати цей запах ліків і старого тіла. Хочеш допомагати? Найми людину, нехай сидить з ним у селі. Але в ці стіни я його не впущу.
Вибір, який розколов життя
Знайомі крутили пальцем біля скроні: «Олено, ти при своєму розумі? Обміняти таку квартиру, такий ремонт на догляд за старим у селі? Подивися на себе — ти нарешті почала жити!». А я дивилася на тата, який колись, коли мами не стало, сам прав мої дитячі платтячка в балії і ніколи не сказав, що я — тягар.
Я поїхала до нього в село. У ту саму хату, де ми колись починали з Василем. Чоловік чекав пів року. Він думав, я зламаюся від побутових труднощів. А потім поставив ту саму умову: або він — або батько.
Я залишилася там, де була потрібна. Совість виявилася дорожчою за ламінат. Василь подав на розлучення. Він залишився в нашому «палаці» один. Зі своєю кавою і своєю тишею.
Батька вже немає кілька років. Але я й досі живу в його хаті. Тут немає дорогої сантехніки, але дихається легко. А головне — мої діти. Вони все зрозуміли. Тепер вони постійно приїжджають до мене в село, привозять онуків. У цій старій хаті знову гамірно й тепло. Я дивлюся на них і знаю: я показала їм правильний приклад. Вони бачили, що людина дорожча за стіни. І я спокійна, бо знаю — вони мене ніколи не залишать так, як хотів покинути діда їхній батько.
А Василь… він часто дзвонить тепер. Каже, що в будинку занадто порожньо. Що кожна пляма на тому дорогому паркеті нагадує йому про те, як він виставив мене за двер і йому дуже важко.
Скажіть, а ви б змогли залишити рідну людину, навіть якби на кону стояла мрія, до якої ви йшли все своє життя?
