— Та шо тобі, важко? Ну ти ж не залізна, Галю, шо ти за ті два метри воюєш? — Петро сплюнув під ноги, прямо біля моєї нової троянди, і витер лоба брудною рукою.
Я дивилася на нього і відчувала, як всередині закипає.
— Це не «два метри», Петре. Це моя ділянка.
Від кущів до «сюрпризів» під хвірткою
Все почалося з кущів. Спочатку його дружина вирішила, що «там гарна земля», і тишком-нишком пересадила свої розрослі аґруси на мій бік. Коли я зробила зауваження, почула перше: «Тю, та тобі шо, шкода? Земля ж гуляє!».
Потім з’явився їхній ротвейлер. Величезний, некерований пес, який облюбував мою хвіртку. Щоранку я починала не з кави, а з лопати, прибираючи величезні «купи» прямо на проході.
— Петре, забирай собаку, я вже задовбалася це вигрібати! — кричала я через паркан.
— Галю, ну то добриво! Чого ти така злюка? — сміявся він у відповідь.
Фінальним акордом стала його машина. Великий брудний позашляховик почав з’являтися перед моїми воротами щовечора. «У мене двір заставлений будматеріалами, я тут на ніч кину, ти ж все одно нікуди не їдеш?» — ставив він мене перед фактом.
Я терпіла. Обходила машину по заметах, вляпувалася в собаче «добриво» і мовчала. До цієї ночі.
Морозна ніч, яка змінила все
На вулиці було мінус двадцять. Тріскучий лютий мороз змусив усіх викрутити опалення на максимум. Я прокинулася від дивного гулу і помаранчевих відблисків на стелі. Вискочила на ґанок у чому була: у сусідів палала літня кухня. Виявилося, вони так розтопили стару грубку, що та не витримала — десь проскочив вогонь через тріщину в старій кладці.
— Відчиняй! Галю, швидше, ворота відчиняй! — у мій двір забіг пожежник, тягнучи рукав. — Нам треба під’їхати до твого колодязя, у нас вода закінчується, а вогонь на хату перекидається!
Я кинулася до воріт, смикнула засув, а вони… лише жалібно дзижчать. Метал уперся в бампер Петрового позашляховика, припаркованого впритул.
— Я не можу! — закричала я, ковтаючи крижане повітря. — Там машина заблокувала виїзд!
— То віджени! Швидше! — рявкнув пожежник.
— Це не моя машина! Це власника того будинку, що горить!
Ці п’ять хвилин, поки Петро в паніці бігав босим по снігу, шукаючи ключі, здалися вічністю.
Він тремтячими руками намагався завести промерзле авто, поки вогонь уже лизав крокви його основного будинку. Пожежна машина з увімкненими сиренами безпорадно чекала за два метри від мого колодязя, не маючи змоги проїхати через його ж нахабність.
Кухня згоріла вщент. Хату врятували, але одна стіна тепер чорна й порепана.
Зранку перед моїми воротами було порожньо. І вдень теж. І наступного тижня. Кущі аґрусу зникли, а ротвейлер тепер гуляє виключно на повідку. Петро більше не питає, чи мені важко. Бо іноді, щоб вивчити просте правило про межі, треба побачити, як через твою власну дурість ледь не згорає все твоє життя.
