— Світлано, я знаю, що тут хтось був! — Ігор різко відсунув штору, ніби очікував побачити там переляканого коханця.
Світлана мовчки завершувала прибирання. Вона якраз протирала журнальний столик, коли Ігор перехопив її руку.
— А чому ти тоді так ретельно все витираєш? Прибираєш сліди, так? Хто тут сидів, поки я був на роботі?
Світлана зітхнула. Вони з Ігорем зустрічалися чотири роки до весілля і вже три прожили як подружжя. Сім років — термін, за який люди зазвичай вчаться будувати фортецю довіри, але Ігор щодня вперто підкопував її фундамент.
Спочатку це здавалося навіть милим. Вона сміялася, коли він влаштовував чергову «ревізію» шаф:
«Коханець за шубами, Ігорю! Пошукай краще, там якраз місце зручне».
Але згодом сміх зник. Гра в детектива стала виснажливою. Почалися «випадкові» візити.
Одного разу він буквально увірвався в зал для пілатесу прямо посеред тренування. Важко дихаючи, він пройшовся між килимками, ігноруючи обурені погляди жінок, і втупився в худорлявого тренера, який допомагав Світлані з розтяжкою.
— Ой, Світлано! Я… я просто повз проїжджав, вирішив занести тобі воду! — випалив він, простягаючи пляшку, куплену в кіоску під залом.
За місяць він прибіг на майстер-клас із гончарства, який сам же їй і подарував на річницю. З’явився за пів години до кінця, заглядаючи за кожен стелаж із сирими глечиками, ніби там міг сховатися дорослий чоловік.
Світлана пробувала розмовляти. Пояснювала, що це принизливо. Ігор кивав, обіцяв, що це востаннє, але за тиждень знову «проїжджав повз» її роботу. Саме тоді її осяйнула ідея. Слова не діяли — потрібен був наочний результат його «розслідувань».
Три картки до фіналу
Випадок перший.
Світлана попередила, що затримається на роботі — річний звіт. Ігор влетів у офіс о дев’ятій вечора, готовий застукати її в обіймах директора. Натомість побачив шістьох втомлених жінок у розтягнутих светрах, які злиплими очима дивилися в монітори серед стосів паперів.
Світлана спокійно встала, дістала з органайзера маленьку білу картку з акуратним червоним хрестиком і простягнула йому.
— Що це, Свєта? — розгубився він.
— Це твоє перше «так», любий. Збирай далі.
Випадок другий.
Субота, Світлана пішла до подруги на каву. Ігор «забув ключі» і примчав під будинок, сподіваючись побачити біля під’їзду чуже авто. Він забіг у квартиру, де дівчата просто дивилися серіал.
Світлана дістала другу картку з хрестиком прямо з кишені джинсів.
— Два «так», Ігорю. Залишився фінальний приз.
Випадок третій.
Він був упевнений, що цього разу точно підловить. Світлана сказала, що хоче прогулятися парком наодинці. Ігор пів години стежив за нею з-за дерев. Коли вона сіла на лавку до якогось чоловіка (виявилося — просто запитати дорогу), він вискочив як заведений:
— Ага! Ну, і хто це?!
Світлана мовчки простягнула йому третю картку.
У вас три “так”
«Вітаю, Ігоре. У вас три “так”. Завтра о дев’ятій ранку ми вирушаємо на сімейну психотерапію. Я вже нас записала і оплатила перший місяць».
— Світлано, ну ти що, так не можна! Це ж просто… я ж просто хвилювався! — почав був белькотіти він.
— Можна, Ігорю. Або ми лікуємо твою «хвильованість» у спеціаліста, або я змінюю замки, і ти зможеш ревнувати мене за розкладом, стоячи під під’їздом. Вибирай.
На терапію він пішов. Виявилося, що визнати хворобу під тиском трьох «хрестиків» легше, ніж втратити жінку, чия витримка виявилася міцнішою за його найгірші підозри.
Як ви вважаєте, чи виправданий такий метод? Чи можна перевиховати ревнивця без радикальних кроків? 👇
