— Та господи, коли вже почистять цей бісів сніг! Ноги заплітаються! — бурмотіла я собі під ніс, пробираючись до дитсадка.
Я буквально бігла за малою. Сніг сипав нещадно, перетворюючи дорогу на суцільне місиво. Прямо під парканом помітила щось яскраве. Ледь припорошена, у кучугурі лежала купюра.
Одна тисяча гривень.
Я спочатку подумала, що це сувенір, ця тисяча. Посміялася навіть, мовляв, немає дурних, зараз такі приколи на кожному кроці розкидають. Але нахилилася, взяла в руки… Ні, папір справжній.
Перша думка була блискавичною: «Ого, оце пощастило!». Я швидко запхнула гроші в кишеню і побігла далі. Але поки донька в роздягальні возилася із замком на черевиках, мене «накрило».
«Я не хочу, щоб моя удача будувалася на чиїйсь біді».
Я раптом уявила маму, яка виходила звідси п’ять хвилин тому. Якусь таку ж саму, як я. Може, вона на ці гроші мала годувати дітей весь тиждень? Я не хочу, щоб моя удача будувалася на чиїйсь біді.
Я піднялася до виховательок:
— Дівчата, агов! Запитайте, чи не шукав хто гроші? Я тут під садочком знайшла.
В цей момент у коридор вийшла Катерина. Наші доньки дружать, але Катя завжди на бігу — крім малої, у неї ще двоє синів. Вона була біліша за той сніг надворі. Потупила очі, пальці тремтять:
— Я… я загубила.
Вона підняла на мене погляд, і в ньому був такий відчай, що в мене все всередині перевернулося.
— Мені ж продукти треба купити, — прошепотіла вона. — Ціла трагедія… Я вже стояла і думала: «Все, пропало. Як я чоловіку в очі дивитимуся?».
Я простягнула їй ту вологу купюру. Катя стиснула її так, ніби це був останній шанс на порятунок.
Я не вірю в «подарунки долі», за якими стоять чужі сльози. В ту хвилину, коли я віддала гроші, я відчула себе значно багатшою, ніж якби залишила їх собі. Бо бути людиною — це вчасно почути не лише свій голос, а й чийсь тихий розпач.
