— Оксано, я все продумала. На мій ювілей зробимо фуршет. Запиши: качки з яблуками, три види салатів, і обов’язково той твій торт з горіхами, — Тамара Іванівна простягнула блокнот, де розмашистим почерком було розписано меню на три аркуші.
Оксана не відривалася від ноутбука. На екрані миготіли таблиці, цифри зливалися в суцільну сіру масу.
— Мамо, у мене звітний тиждень. Я не зможу два дні стояти біля плити. Давайте замовимо ресторан.
— Ресторан? — Тамара Іванівна приклала руку до грудей. — Ти хочеш, щоб мої подруги їли те розігріте сміття? У тебе ж золоті руки. Тобі що, важко для матері постаратися? Ти ж молода, впораєшся.
Оксана глянула на чоловіка. Андрій доїдав борщ, зосереджено гортаючи стрічку в телефоні.
— Андрію, скажи щось, ти знаєш, який у мене зараз завал на роботі.
— Оксан, ну справді, — буркнув він, не піднімаючи очей. — Мама раз на рік просить. Допоможи ей, не будь егоїсткою.
Тимчасово довжиною у вісім років
Оксана дивилася на Андрія і згадувала їхній четвертий курс. Тоді вони були «золотою парою» університету. Малювали ескізи власного бюро, планували дітей, обіцяли один одному, що ніколи не стануть «як усі». Але квартиру від заводу не дали. «Тимчасово» переїхали до Тамари Іванівни. Це «тимчасово» розтягнулося на вісім років. Кімната зі старими шпалерами, спільна кухня і вічне мамине «а що люди скажуть?».
Весь тиждень Оксана спала по чотири години. Вдень — цифри й звіти, ввечері — ринок, миття овочів, обробка качок. Руки пахли часником і миючим засобом, спина заніміла так, що важко було розігнутися.
В день свята Тамара Іванівна з’явилася в дверях в ошатній сукні з перлами.
— Оксано, ти чому ще не перевдяглася? Гості через годину! І перевір, чи достатньо солі в качці.
— Я не йду на свято, — спокійно сказала Оксана, витираючи руки рушником.
Свекруха застигла.
— Як це — не йдеш?
— Отак. Я приготувала все за списком. Навіть торт. Але сил сидіти за столом і посміхатися твоїм подругам у мене немає. Я йду спати.
— Ти з глузду з’їхала? — Андрій вийшов у коридор, застібаючи сорочку. — Як це виглядає? Що я скажу гостям? Що дружина в сусідній кімнаті спить, бо «втомилася»?
— Скажи правду, Андрію. Скажи, що я закінчилася.
Оксана зачинилася в спальні. Вона чула захоплені вигуки гостей: «Ой, яка качка! Тамаро, ви чарівниця!».
— Ну, знаєте, стара школа, — кокетувала Тамара Іванівна. — Сама все, сама. Молодь зараз ледача, а ми звикли душу вкладати…
Андрій стукав у двері:
— Оксано, вийди хоч на п’ять хвилин. Мені соромно перед людьми!
Оксана одягла навушники.
Вранці вона зібрала валізу. Коли вона виходила, Андрій прокинувся.
— Ти куди? Купи мінералки…
— Я до себе, Андрію. До тієї дівчини з університету, у якої були мрії. Ти свою проміняв на материн комфорт. А я свою — на твій борщ. Більше не хочу.
Новий початок
Минув місяць. Оксана винаймала крихітну кімнату і вчилася заново снідати в тиші. Вона заблокувала номер свекрухи, а з Андрієм говорила лише по справі.
Одного дня він з’явився в неї на роботі. Виглядав інакше — схудлий, зосереджений, без звичного домашнього халата. Він нічого не вимагав. Просто поклав на стіл зв’язку ключів.
— Це від квартири на Соборній. Я вже перевіз туди частину твоїх речей. Ми житимемо там удвох. Тільки ти і я.
«Я був ідіотом. Я дозволив нашому “тимчасово” з’їсти наше життя».
Оксана здивовано підняла брови.
— А як же мама? Артрит, качки, гості?
— Мама навчилася користуватися доставкою їжі, — серйозно сказав Андрій. — А я навчився бачити. Оксан, я був ідіотом. Я дозволив нашому «тимчасово» з’їсти наше життя.
Він дістав з папки роздруківки.
— Це план. Я взяв підробіток, ми відкладаємо все, що можемо. За пів року в нас буде внесок на свою власну квартиру. Не від заводу, не від мами. Нашу.
Він подивився їй в очі — так само, як на четвертому курсі.
— Дай нам шанс стати тими, ким ми обіцяли бути. Будь ласка.
Оксана взяла ключі. Вони були прохолодні й важкі.
— Посудомийка там є? — вперше за довгий час посміхнулася вона.
— Перше, що я купив, — відповів Андрій.
