Дніпро скувало аномальним холодом. Січень 2026-го виявився нещадним: вітер із набережної збивав із ніг, а морозний пил стояв у повітрі, заважаючи дихати. Люди пересувалися містом короткими перебіжками від одного теплого приміщення до іншого, ховаючи обличчя в шарфи й намагаючись не дивитися по сторонах.
Микита стояв біля під’їзду на Перемозі. Йому було чотирнадцять, і всередині в нього було так само холодно, як і на вулиці. У школі — черговий скандал, вдома — порожня квартира, де мати зникала на двох роботах, щоб якось вижити.
Біля сміттєвих баків, на крижаному бетоні, лежав він. Чорний, як вугілля, великий пес. Його шерсть була вкрита інеєм, а на задній лапі зяяла глибока рана, яка на такому морозі навіть не кровоточила — вона просто замерзла разом із плоттю. Пес не скулив. Він просто дивився в порожнечу згасаючим поглядом.
— Гей, Микито! — гукнув Віктор Степанович, який якраз вибіг викинути сміття. — Чого завмер? Ану копни ту шавку чорну, хай здихає десь в іншому місці, не під нашими вікнами!
Микита відчув, як по спині пробіг не мороз, а хвиля люті.
— Ви що, не бачите? Він же замерзає, — тихо, але твердо сказав хлопець.
— І нехай! Заразу розносить, — втрутилася сусідка Клавдія Степанівна, щільніше загортаючись у пухову хустку. — Викинь його за територію, Микито, ти ж у нас хлопець сильний, «проблемний». От і прояви силу.
Степанович підхопив із землі важку крижану брилу:
— Зараз я сам його «підбадьорю», щоб швидше біг…
Микита зробив крок вперед і закрив Чорного собою.
— Тільки спробуйте кинути, — випалив він. — Йому й так боляче, а ви ще й камінням? Соромно бути такими дорослими і такими порожніми всередині.
Сусіди заціпеніли. Микита опустився на коліна прямо в сніг, не зважаючи на те, що джинси миттєво стали кілком. Він обережно торкнувся холодної чорної шерсті. Пес слабко здригнувся і ледь помітно лизнув хлопцеві руку.
— Ходімо, Чорний. Я тебе не залишу, — прошепотів Микита.
Він підхопив важкого собаку на руки. Кожен крок до під’їзду давався важко, але хлопець не зупинявся. Тітка Клава лише вслід кинула: «Мати взнає — вилетите обоє на такий мороз!».
Але мати не вигнала. Вона мовчки принесла стару ковдру і гарячу воду. Весь вечір вони разом з Микитою відігрівали пса. Хлопець шукав в інтернеті, як обробляти обмороження, і вперше за довгий час у його очах замість підліткового бунту світилася зосередженість і турбота.
— Мам, я на сніданках зекономив… на ліки вистачить, — тихо сказав Микита, не підводячи очей. — Тільки не виганяй його. Будь ласка.
Вона вперше за кілька місяців підійшла і поклала руку йому на плече:
— Сам будеш вигулювати. І о сьомій ранку — теж ти. Зрозумів?
Минув місяць. Лапа Чорного загоїлася. Він став тінню Микити — гордий, сильний і безмежно відданий. Одного вечора, коли на них за гаражами налетіла зграя бродячих собак, Чорний став стіною перед господарем. Його низький, глухий рик змусив ватажка зграї зупинитися. На шум вибігли сусіди, і той самий Степанович із лопатою в руках допоміг відігнати псів.
Після бійки Віктор Степанович підійшов до Микити, який витирав сніг із чорної морди собаки:
— Знаєш, малий… Пробач мені. Я тоді собаку побачив, а людини в тобі не помітив.
Тітка Клава почала щоранку виносити Чорному теплий бульйон. Бо добро, як і мороз, пробирає до самих кісток, тільки воно не вбиває, а лікує.
Від DearSelf: Січень в Україні видався напрочуд холодним. Синоптики попереджають, що люті морози ще повернуться. Будь ласка, не залишайтеся байдужими. Якщо ви бачите тварину на морозі — впустіть у під’їзд, дайте теплу їжу або стару ковдру. Пам’ятайте: те, що для нас — дрібниця, для них — єдиний шанс дожити до весни. Допомагаючи «браттям нашим меншим», ми насамперед рятуємо свою людяність.
