– Мамо, ну навіщо ти знову це напхала? Катя ж казала — ми не їмо цукру. Це немодно, шкідливо і… нам соромно це в багажник класти.
Я стояла на ганку, тримаючи за ручки важку полотняну сумку. Всередині було сорок банок. Малина, ожина, абрикос. Кожна ягодка пройшла через мої пальці. Денис відчинив багажник свого білого авто і роздратовано відкинув убік якусь фірмову коробку.
– Мамо, постав сумку на землю, я сам гляну, – кинув він, навіть не дивлячись на мене.
– Сину, та тут же все домашнє, – тихо мовила я. – Я ж сама збирала. Пам’ятаєш, як ти малим ожину в яру любив? Я спеціально за нею лазила, руки он досі в подряпинах…
– Ой, мамо, ну знову ти за своє! – Денис нарешті глянув на мене, і в його очах я побачила не вдячність, а втому. – Хто зараз лазить по ярах? Це ж небезпечно і… безглуздо.
Тут скло машини повільно опустилося. Катя, його дружина, навіть не повернула голови в мій бік. Вона дивилася в дзеркальце, поправляючи зачіску.
– Денисе, ми вже запізнюємося на манікюр, – холодно кинула вона. – Ти забрав ті сумки? Тільки не кажи, що ти збираєшся везти цей «антикваріат» у салоні. Там шкіра напа, вона вбере запах підвалу за хвилину!
Чому діти соромляться своїх батьків і вважають нашу турботу «немодним» тягарем?
– Катю, почекай, мама старалася… – невпевнено почав Денис.
– Старалася для кого? – перебила вона. – Мамо, вибачте, але ми ж вам казали: ми купуємо тільки органічні сиропи без цукру. Ваше варення — це ж чиста отрута. Це якесь харчове насильство!
Я заціпеніла. «Харчове насильство»… Я згадала, як продавала останню корову, щоб оплатити Денису курси. Як сама їла порожню картоплю, аби відправити йому в гуртожиток сумку з м’ясом і тими самими банками.
– Все, мамо, досить, – Денис різко перехопив сумку. – Ми це не візьмемо.
Він поспішав, нервував під холодним поглядом дружини, і рука його здригнулася. Сумка важко полетіла на землю. Я почула цей звук — глухий, скляний хрускіт, від якого в мене всередині все похололо.
– Ой, розбилося… – вирвалося в мене. Я кинулася до сумки, але Денис уже зачиняв багажник.
– Ну от бачиш! – вигукнув він, навіть не нахилившись. – Я ж казав, що воно тільки проблеми створює. Тепер ще й руки замастив. Все, мамо, ми поїхали. Купимо собі нормальне в місті. Не ображайся!
Машина м’яко рушила з місця. Я стояла на ганку і дивилася, як з-під полотняної сумки повільно виповзає густа, темно-червона калюжа. Це було моє розбите варення. Моя розбита праця. Моє розбите «дякую», яке я так і не почула.
Минув місяць. Денис майже не дзвонив. А вчора я зайшла в Instagram Каті. Там було фото: «Сніданок аристократів. Нарешті знайшли справжній смак дитинства. 450 гривень — і жодної хімії. Крафт — це любов».
Я подивилася на свої руки. Подряпини вже загоїлися, але серце… серце розбилося так само, як та банка під парканом. Чому діти соромляться своїх батьків? Мабуть, тому, що ми даємо їм любов задарма. А в їхньому світі цінується тільки те, на чому є цінник.
Примітка від DearSelf: Ця історія не про варення. Вона про те, що ми не маємо бути «зручними» для своїх дітей ціною власної гідності. Якщо вашу працю розбили і залишили стікати в пил — не біжіть слідом. Заберіть ту сумку, відмийте вцілілі баночки. Ви — не «минуле життя» своїх дітей. Ви — самодостатня жінка. Повертайтеся до себе. Ви у себе — найдорожча.
