Донька пробігала повз дзеркало, глянула на мене і так мимохідь кинула: — Мам, а навіщо тобі нова помада? Ти ж тільки в магазин і до онуків ходиш. Вона побігла далі, а я так і застигла з тим тюбиком у руках. А й справді — навіщо? Двадцять років я купувала все найкраще дітям, найтепліше — чоловікові, а собі — те, що «практичне» і щоб не марко. Якось непомітно я стала для всіх просто «зручною». Мамою, яка завжди на підхваті, бабусею, яка наварить і прибере. Я ніби розчинилася в каструлях і чужих справах, постійно зайнята новим “Треба”.
Але того дня в магазині я раптом зупинилася біля вітрини. Там був він — халат кольору стиглої вишні. Шовковий, ніжний. Зовсім не такий, як мої старі домашні речі. Продавчиня запропонувала: «Приміряйте, це ваш колір».
Я хотіла сказати, що мені вже за шістдесят, куди мені той шовк? Що вдома гора непрасованої білизни і треба вечерю готувати. Але я все одно зайшла в примірочну.
Коли я накинула його на плечі, я вперше за довгі роки побачила в дзеркалі не «господиню», а просто Жінку. Красиву, з рівною спиною. Я відчула себе живою. Не «корисною», не «зручною», а просто собою.
Я купила і той халат, і ту саму червону помаду.
Вечерю того вечора я не готувала. Замовила піцу. Коли чоловік здивовано підняв брови, я просто сіла навпроти в своєму вишневому шовку, з нафарбованими губами, і сказала: — Сьогодні я не господиня. Сьогодні я — це Я.
«Сьогодні я не господиня. Сьогодні я — це Я».
Ми вже стільки всього пройшли, що пора зрозуміти: «потім» може не бути. Життя не закінчується там, де виросли діти чи з’явилися онуки. Воно триває зараз. У кожному твоєму «хочу», у сміливості бути красивою просто так, без приводу.
Ніколи не пізно згадати, хто ти є насправді. Почни з маленької радості вже сьогодні. Обирай себе. 🕊️
